.: Ресурсний центр ГУРТ

| | | |

|[pic] | | |

| |[pic] | |

| | | |

|Центр європейських та трансатлантичних |Благодійний фонд |Міжнародний Фонд |

|студій |„Місія Інтелектуальних Ініціатив” |«Відродження» |

ПОЛІТИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ

НАТО

ТА СТРАТЕГІЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗШИРЕННЯ

·

ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ДЛЯ УКРАЇНИ

Аналітично-інформаційне видання

Книга видана в рамках проекту №2605551

за підтримки Міжнародного фонду «ВІДРОДЖЕННЯ»

Київ

Видавець ФО-П Т.А.Кінько

2008

УДК 399.924 (477) (082)

ББК 65.5(4Укр)я 43

П 50

П 50 Політична трансформація НАТО та стратегія подальшого розширення. Виклики та перспективи для України / Упорядники: Коломієць О.В, Мартинюк В.Л. К.: ФО-П Т.А.Кінько, 2008, 84 с.: табл. 1: 20,5 см

ISBN 978-966-96490-9-6

У книзі висвітлюються сучасні процеси стратегічного та безпекового характеру, які відбуваються в євро-атлантичному середовищі та їхній вплив на нинішній стан та перспективи політичної трансформації НАТО. Особлива увага приділена аналізу проблем політичної та сівтоглядної єдності в Альянсі, сценаріям його стратегічного розвитку, коротко-, середньо- та довгостроковому порядку змін для НАТО. Детально представлені перспективи та виклики відносинам України та НАТО після Бухарестського Самміту та на шляху до 60-річного ювілею Організації Північно-Атлантичного Договору.

Книга містить тексти виступів учасників міжнародної конференції “Політична трансформація НАТО та стратегія подальшого розширення. Виклики та перспективи для України ”, проведеної у Києві 12 червня 2008 року.

Видання розраховане на урядовців, відповідальних за питання євроатлантичної інтеграції, аналітиків та експертів з проблематики НАТО та відносин України з Альянсом, представників засобів масової інформації, а також на всіх, хто цікавится проблемами безпеки та оборони в сучасному світі.

Книга видана у рамках проекту №2605551 «Політична трансформація НАТО та стратегія подальшого розширення. Виклики та перспективи для України», здійсненого за підтримки Міжнародного фонду «ВІДРОДЖЕННЯ» Центром європейських та трансатлантичних студій за участі БФ «Місія Інтелектуальних Ініціатив»

Керівник проекту – Олексій Коломієць

Упорядники – Олексій Коломієць,

Віталій Мартинюк

Переклад матеріалів до розділів І-ІІ – Лілія Левандовська

Відповідальний за випуск - Тарас Кінько

Дизайн обкладинки,

повний видавничий цикл робіт

і передполіграфічна підготовка видання виконані ФО-П Т.А.Кінько

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на видання обов’язкове

| |(„ ( „Політична трансформація НАТО |

| |та стратегія подальшого розширення. виклики |

| |та перспективи для України”, 2008. |

| |( Олексій Коломієць, Віталій Мартинюк, |

| |упорядкування, 2008. |

| |( Лілія Леввандовська, переклад матеріалів |

| |до розділів І-ІІ, 2008. |

| |( ФО-П Т.А.Кінько, художнє оформлення, |

| |літературне і технічне редагування, верстка, макет 2008. |

| |( ФО-П Т.А.Кінько, видавничі права, 2008. |

| | |

| | |

|ISBN 978-966-96490-9-6 | |

ВСТУП

Вступна промова лорда Робертсона на конференції

«Безпека та оборона майбутнього: можливості та практика»,

Chatham House, 21 лютого 2008 року [1].

Вступна промова лорда Робертсона на конференції

«Безпека та оборона майбутнього: можливості та практика»,

Значною мірою я був відповідальним за рішення передати місію в Афганістані під керівництво НАТО за наявності потужного мандата від ООН.

Жодного разу я на пожалкував про те рішення. Це завдання було необхідним та нагальним, а НАТО була єдиною у світі організацією, спроможною узяти його на себе.

Усі 19 країн-членів, які перебували на той час у складі НАТО, а також 9 країн, які прагнули членства та були присутні під час прийняття рішення, одностайно погодилися, що завдання слід підтримати, і що воно може стати операцією, масштабною та складною за своїми викликами.

Кожна з цих країн складала собі звіт, що у разі повернення Афганістану до стану «держави, яка не відбулася» (failed state), керованою силами, подібними до Талібану, безпека та надійність для кожного стане нестійкою та непевною, як це мало місце у випадку з вежами-близнюками Світового торгового центру у Нью-Йорку.

Коли як лідер Альянсу я виголосив слова: «Ми повинні піти в Афганістан, або Афганістан прийде до нас», уряди 26 країн — членів Атлантичного Альянсу усвідомлювали, яке рішення вони приймають, як усвідомлювали й те, що населення їхніх країн зроду не подарує, якщо його безпека стане заручником відновленої терористичної держави.

Таким був вибір тоді, таким він залишається і сьогодні.

Країни-члени НАТО тоді розуміли, що присутність у Афганістані стосувалася їхніх власних інтересів та їхнього самозбереження.

Наші сили боролися та поклали власні життя не тільки заради безпеки народу Афганістану чи заради підтримки та посилення уряду Афганістану, який був обраний під час перших виборів.

Насправді наша присутність там зумовлена, насамперед, захистом нашого власного спокою та безпеки.

Такою була ситуація, коли ми взяли на себе місію у 2003 році, і нам зараз на часі згадати, що вона все ще є тим, про що йшлося до цього.

Коли Афганістан перебував під контролем Талібану, свобода була гарантована тим, хто організовував атаки на Заході. У печерах та віддалених долинах гір Тора Бора учасники джихаду планували знищення веж-близнюків, Пентагону та інших багатолюдних об’єктів.

Режим Кабула заохочував кіллерів та надавав їм сприяння у задумах щодо розв’язання терору на вулицях західних столиць та за їх межами.

Тому не потрібно формувати хибні уявлення про ситуацію. Якщо б вони повернулися в Афганістані до влади, то торгівці кров’ю знову б займались своєю справою.

Саме тому наші війська, які сміливо й професійно несуть службу, повинні залишатися й боротися із талібанськими екстремістами, сприяючи розбудові потужного суспільства та економіки Афганістану.

Саме тому я вітаю та висловлюю вдячність нашим солдатам, які служать у провінції Хелманд у складному регіоні на півдні Афганістану, і водночас я сумую та співчуваю тим, хто втратив близьких на цій далекій землі.

Звичайно, ми можемо повернути війська додому. Дехто вважає модним робити такі заяви у певних газетах. Для них та для інших прихильників такого рішення це видається простою та логічною справою. «Покиньте цю країну, яка занепадає, та припиніть програшну війну»,— радять вони, — «Ми не перемагаємо, інші країни не виконують належно власні обов’язки, ми просто будемо втягнені на ціле покоління». Зрештою, вони також звертають нашу увагу на те, що Лондон перебуває на величезній відстані від провінції Хелманд.

Але насправді це не так. Він перебуває навіть на недостатньо далекій відстані.

У вересні 2001 року Нью-Йорк став занадто близьким, як і пасажири потягів у Мадриді у 2004 році, і ми тут, у Лондоні, власне, також були недалеко від смерті, яка прийшла у метро 7 липня.

Цей світ надзвичайно маленький, а руки поширювачів ненависті та кровопролиття довгі й жахливі.

Якщо ми та інші союзники, які нам допомагають на півдні Афганістану, а саме Канада, Нідерланди, США та інші, просто повернуться додому, не сумнівайтеся, що за військами одразу підуть і ті, хто їх випроводжатиме.

Насіння організованої злочинності, мільярди коштів, нажитих на наркотиках, а також бойовики джихаду не залишаться у своїх печерах.

Вони швидко привітають один одного з тим, що перемогли найуспішніший безпековий альянс у світі, а потім знову почнуть убивати.

І ні гори Тора Бора, ні європейські долини, ні хвилі Північного моря не стануть перепоною на їхньому шляху.

Просто спитайте у тих трьох тисяч людей, які перетнули Атлантичний океан у робочих справах у вівторок 9 вересня 2001 року і ніколи більше не повернулися додому.

Якщо б вони могли говорити сьогодні вустами тих, хто загинув від руки Аль-Каїди у Лондоні, Мадриді, Стамбулі, Найробі чи Касабланці, вони б сказали, що втеча від спраглих крові, нігілістичних ворогів нашого відкритого та вільною суспільства є власне ідеальним рецептом для створення подібних ситуацій у майбутньому.

Союз НАТО перебуває на даний час у Афганістані заради перемоги та захисту тих, хто ще не загинув.

НАТО перебуває там, щоб забезпечити наші свободи та вольності. Ми там, аби переконатися, що «держава, яка не відбулася», досягне успіху, і почне розвиватися як демократична держава. Такі наші шляхетні та зрозумілі цілі.

Отже, абсолютно доцільним, незважаючи на всі проблеми, є командування НАТО в Афганістані. НАТО залишається і надалі залишатиметься унікальним альянсом вільних народів.

Винагородою за існування Альянсу з 26 країн є безпека, надійність та солідарність, яку він надає своїм членам. Проте, певні тягарі та відповідальність в межах Альянсу є складовими частинами такої винагороди. Всі країни розділяють винагороду, тому всі країни повинні заплатити певну ціну.

Двостороннього Альянсу не може бути. Не може бути однієї сторони для тих, хто несе тягарі та зазнає кривавих втрат, та іншої сторони для тих, хто дістає переваги від такого внеску. Колективна безпека є власне такою – колективною. Не більше і не менше.

Я сподіваюся, що коли чільники держав та урядів країн – членів НАТО за кілька тижнів зустрінуться у Бухаресті, то вони уважно поглянуть на майбутнє великого Альянсу, який більше ніж півстоліття гарантував мир у Європі. І коли вони це зроблять, я сподіваюсь, що вони визнають рішення, які вже прийняли, і побачать саме те, що потрібно для завершення даної справи.

Сьогодні я хочу привітати війська, які служать і служили в Афганістані. Кожен військовий дістав досвід, який змінює життя. Вони бачитимуть і робитимуть те, що може залишити шрами, і однозначно залишиться з ними на все життя.

Їм потрібно знати, що їхня країна високо цінує та усвідомлює все, що вони зробили, і також висловлює вдячність за їхні жертви заради того, щоб нам тут було безпечніше.

Вони служать, дехто з них загинув, чи зазнав жахливих поранень заради того, щоб люди Афганістану жили в мирі та безпеці, які ми сприймаємо як належне.

Проте не забуваймо, що місце, де вони служать, таке віддалене від їхеніх домівок, є сьогочасною лінією фронту у захисті наших власних національних інтересів.

Там небезпечно і складно, і ще деякий час це місце не буде приємним для проживання. Проте, як мені сказав один відважний колишній солдат: “Краще боротись та перемагати цих клятих ворогів там, ніж боротись з ними на вулицях вдома”.

Я згадав це, коли нещодавно проходив у Лондоні повз один з куточків Гайд-Парку. Серед меморіалів, які там є, виділяється визначний пам’ятник Королівській артилерії, яка втратила близько 78 000 солдатів у обох світових війнах.

На тому меморіалі викарбувані слова, які мені запам’яталися: «Вони загинули з вірою, що їх жертви допоможуть майбутньому людства».

Протягом останніх 70 років ми справді використовували переваги таких жертв, але я вас запевняю з власним глибоким переконанням, що та жертва і всі жертви, які все ще продовжують приносити, будуть марними, якщо ми залишимось осторонь і дозволимо злу запанувати в сучасному Афганістані.

Chatham House, 21 лютого 2008 року

РОЗДІЛ І.

Політична трансформація НАТО

1.1 Політична еволюція Альянсу: Рига-Бухарест і далі

Поворотним пунктом політичної трансформації Альянсу став Вашингтонський самміт 1999 року, на якому була прийнята діюча Стратегічна Концепція НАТО. З того часу Альянс провів п’ять саммітів: Празький самміт 2002 року, Стамбульський самміт 2004 року, Брюссельський самміт 2005 року, Ризький самміт 2006 року і, нарешті, Бухарестський самміт 2008 року. Усі проведені самміти мали певний акцент, але на жодному з них ще не було зроблено чіткого наголосу на проведенні подальших політичних перетворень Організації, хоча потреба в таких змінах і відзначалася.

У минулому самміти НАТО відбувалися найчастіше раз на два роки. У 2008 та у наступному 2009 році Альянс порушуватиме цю традицію, плануючи проведення двох таких важливих зібрань поспіль. Дану ситуацію спричинила передусім не так значна кількість важливих рішень, які потребують негайного затвердження главами держав та урядів, як міжнародний політичний календар. Вашингтон наполіг на проведенні самміту на початку 2008 року для того, щоб Президент Джордж Буш, президентський термін якого завершується, провів зустріч із лідерами НАТО під час перебування при владі. Цей самміт відбувся у Бухаресті в квітні 2008 року, хоча останній самміт НАТО у Ризі відбувався у листопаді 2006 року, менше, ніж за 18 місяців до нього. Ще один самміт НАТО запланований на весну 2009 року одночасно на території Франції та Німеччини на відзначення 60-ї річниці створення Північноатлантичного Альянсу. Понад те, базуючись на юридичних процедурах приєднання до НАТО нових країн, що дістали офіційні запрошення, не виключається можливість проведення восени 2009 року ще одного, додаткового самміту – винятково для проведення офіційної церемонії вступу та чергового розширення Організації.

1.1.1. Від Риги до Бухареста

Хоча Самміт НАТО у Ризі 2006 року привернув значну увагу засобів масової інформації, його результати загалом розглядалися як доволі помірковані. Навіть під час підготовки до Самміту у Латвії дехто називав його «саммітом для пошуку причини» [2]. Альянс мав труднощі навіть із визначенням тем, вартих зустрічі глав держав та урядів. Під час Самміту багато питань так і не були розглянуті, а ті, що були вирішені, базувалися на так званому підході «найменшого спільного знаменника» або були делікатно відкладені.

Підготовка до зустрічі у Бухаресті певною мірою відрізнялася від тієї, що мала місце за ситуації 2006 року. Теми, не розглянуті у Ризі, залишили численні та критичні запитання, яких НАТО вже не могла дозволити уникнути і для яких требао було шукати спільну позицію. Інші питання, викликані нещодавніми подіями, такими, як ситуація у Косово, можуть мати серйозні довгострокові наслідки.

Навіть уникаючи таких питань, яких наразі неможливо вирішити (питання, чи стане Косово важливим на порядку денному, залежало від майбутніх подій), рішення на Самміті в Бухаресті планувалося приймати принаймні у 7 ключових сферах: Афганістан, розширення НАТО, ідея «Глобального Партнерства», Сили реагування НАТО, відносини між НАТО та ЄС, нова Стратегічна Концепція та можлива реінтеграції Франції до Альянсу. У цілому, такий перелік питань доповнював загальне обговорення майбутнього курсу Альянсу.

Реальна політична схильність до компромісів та політичні розрахунки серйозно звузили коло окреслених питань. Але й порядок денний «Бухареста» виявився надзвичайно складним, а подекуди навіть і «вибухонебезпечним», хоча було абсолютно зрозуміло, що існуючі тенденції у євроатлантичному середовищі не залишали жодної можливості для безхмарного перебігу подій.

1.1.2. Проблеми та рішення Самміту НАТО у Бухаресті

Бухарестський самміт НАТО не вирішив усіх питань, які стояли перед його початком, виявивши проблеми Північноатлантичного Альянсу та визначивши його сьогоднішні пріоритети. Найпарадоксальніше те, що, не зважаючи на суперечливість результатів самміту, а також на помітні розходження усередині НАТО та у відносинах Альянсу з його партнерами, всі учасники самміту заявили про тещо вони задоволені. Кожна сторона всередині НАТО або інші держави з-поза меж Альянсу вбачали у результатах бухарестської зустрічі саме свою перемогу.

Самміт підтвердив присвоєну йому напередодні неофіційну назву – «самміт проблем». На порядок денний Альянсу було винесено найнагальніші проблемні питання як поточної діяльності НАТО, так і стратегічного характеру. Відповіді на ці питання мали прояснити, у якому вигляді та з якими завданнями існуватиме НАТО у майбутньому [3].

Першочерговим стало рішення про подальше розширення НАТО на території колишнього соціалістичного табору, яке, щоправда, було дещо затінене великою кількістю проблемних та суперечливих питань порядку денного. Відтак, фактичне збільшення кількості євроатлантичних союзників відбулося значно буденніше, ніж тоді, коли до НАТО приймалися 7 попередніх новобранців блоку. Цього разу вагомого зовнішньополітичного прориву після багатьох років наполегливого крокування євроатлантичним курсом досягли Хорватія та Албанія, щодо яких члени НАТО фактично не мали застережень.

Драматичною виявилася ситуація з третім кандидатом – Македонією. Маючи не гірші, а то й кращі можливості для вступу, ніж Албанія, Македонія спіткнулася на питанні назви своєї держави, яку не хоче визнавати Греція. Ні грецька, ні македонська сторона не погодились піти на запропоновані компроміси й, таким чином, було продемонстровано на практиці систему прийняття рішень в НАТО та силу суверенітету окремих держав у рамках Північноатлантичного блоку: 25 держав-членів НАТО не змогли переконати Афіни зняти своє одноосібне вето. Питання запрошення до НАТО Македонії буде розглянуто тільки після вирішення "проблеми назви" [3].

Питання надання ПДЧ Україні і Грузії виявило слабкі сторони сучасного Альянсу й підкреслило актуальні проблеми з трансатлантичною солідарністю. Незважаючи на потужну підтримку українських та грузинських прагнень, представлену великою групою держав НАТО, зокрема, провідним його членом – США, Київ та Тбілісі у Румунії дістали негативну відповідь, в основу якої лягли позиції Франції та ФРН. Все ж таки йшлося не про приєднання до НАТО, а про формування нового рівня відносин, у рамках якого й мали бути подолані у певній перспективі українські та грузинські внутрішні проблеми. Проте Париж та Берлін фактично застосували щодо України та Грузії вимоги до повноправного членства, фактично підтвердивши цим самим заполітизованість та кон’юнктурність свого рішення. У своїх промовах представники Франції та Німеччини відкрито апелювали до необхідності враховувати думку Росії й прагнути балансу сил в Європі, тобто не перетягувати Україну та Грузію на євроатлантичний бік, тим самим змінюючи положення безпекових терезів не на користь Москви. Агресивна позиція Кремля і його тиск на сторони переговорного процесу щодо надання ПДЧ Україні та Грузії дали результат, і Росія опосередковано вдалася до права вето на рішення Альянсу. Намагаючись заперечити цей факт, держави-учасниці у підсумковій декларації самміту навіть підкреслили, що «рішення про розширення прийматимуться лише НАТО» [4]. Проте реальність виявилася іншою. НАТО все ж таки підсолодила гірку пілюлю для України та Грузії, дійшовши згоди, що «Україна та Грузія стануть членами НАТО» [4], а ПДЧ буде наступним кроком. Питання щодо України та Грузії вирішено розглянути на зустрічі міністрі закордонних справ у грудні цього року, надавши право приймати рішення по ПДЧ міністрам закордонних справ. До цього часу НАТО здійснює інтенсивну взаємодію з Києвом та Тбілісі на високому політичному рівні з метою розгляду питання ПДЧ [4].

На продовження теми розширення НАТО було прийняте рішення запросити Боснію і Герцеговину та Чорногорію до Інтенсифікованого діалогу в контексті прагнення останніх до набуття членства. Готовність розпочати Інтенсифікований діалог висловлено й щодо Сербії. Таким чином, НАТО продовжує зміцнювати свою роль на Балканах, і тепер майже весь регіон перебуває у сфері дії євроатлантичних інтеграційних процесів [3].

Уже багато років жодна зустріч керівництва НАТО не обходиться без питання трансформації й адаптації його структур та можливостей до актуальних міжнародних безпекових умов. Не стала винятком у цьому плані і бухарестська зустріч глав держав та урядів Альянсу. Союзники домовилися про необхідність подальшого зміцнення спроможності НАТО протистояти існуючим та надзвичайним викликам безпеки ХХІ століття [4].

Одним з найпомітніших рішень нинішнього самміту НАТО, що своїми потенційним наслідками виходить за межі внутрішньої справи Північноптлантичного блоку, стало колективне рішення підтримати розвиток американської системи ПРО у Європі, на основі якої у перспективі розвинути всеохоплюючу архітектуру протиракетної оборони з метою розширення її зони покриття на всю територію та населення Альянсу. Таке рішення було прийнято на фоні висловленого занепокоєння НАТО ядерними та ракетними програмами Ірану та КНДР, для захисту від яких офіційно і створюється американська ПРО. Але найважливішим політичним результатом цього рішення може стати те, що віднині у протистоянні Москви та Вашингтона щодо розміщення ПРО у Європі американці здобули підтримку всіх своїх європейських союзників, переконавши їх, що система ПРО США у Європі відповідає також у їхнім інтересам [4].

Самміт у Бухаресті сприяв подальшому зміцненню ролі НАТО в енергетичній безпеці. Наразі Альянс продовжить консультуватися щодо найбільш нагальних ризиків у цій сфері. Дане рішення також можна вважати успіхом Сполучених Штатів, зважаючи на те, що поширення відповідальності НАТО на енергетичну безпеку є їхньою ідеєю, якій опонують Франція та Німеччина. На Ризькому самміті НАТО Жак Ширак заявляв, що ніколи не був прихильником того, щоб НАТО було чимось більшим, ніж військовий блок. Зважаючи на прийняте рішення, його наступник Ніколя Саркозі дещо лояльніше поставився до цього питання.

Ключовими аспектами оборонної трансформації Північноатлантичного Альянсу відзначено подальший розвиток і посилення сил швидкого реагування НАТО, покращення стратегічних перевезень, зміцнення кібер-захисту, перегляд Командної структури НАТО у мирний час для того, щоб зробити її тоншою та ефективнішою.

В умовах наростання суспільної критики військових дій НАТО було прийнято рішення шукати більшої внутрішньої підтримки операцій, зокрема, шляхом покращення публічної дипломатії НАТО. Також було підкреслено необхідність вчасного спілкування з міжнародною аудиторією відносно політики Альянсу. З цією метою у Бухаресті було започатковано діяльність телеканалу НАТО в Інтернеті [3].

Однією з основних тем самміту стало питання операцій НАТО в Афганістані та Косово, зважаючи на їх індикативну роль у визначенні оперативної, бойової та політичної спроможності Альянсу. Членами НАТО було задекларовано, що «євроатлантична та міжнародна безпека тісно пов’язані з майбутнім Афганістану» [4]. Афганський лідер Карзай був у Бухаресті одним з найбільш витребуваних з усіх присутніх високих посадовців.

Зважаючи на підсумки самміту варто сказати, що ряд європейських держав НАТО пом’якшили тон і стали значно відповідальнішими у питанні Афганістану, чого тривалий час домагалися американці. Усіма учасниками НАТО було підтверджено довготривале зобов’язання сприяти стабілізації Афганістану, посилювати позиції афганської влади, активніше залучати зусилля міжнародного співтовариства тощо. Було підкреслено необхідність активізації співробітництва з НАТО сусідніх з Афганістаном країн, передусім Пакистану. Водночас НАТО закликала своїх членів, держав-партнерів до збільшення в різній формі внесків у місію Альянсу в Афганістані [3].

НАТО підтвердила також свої зобов’язання надалі залишатися в Косово з метою стабілізації цього краю та запобігання насильству. Політична складова косовського питання не вирішувалася, проте самміт дав зрозуміти, що Альянс фактично сприймає Косово як незалежний суб’єкт міжнародних відносин, вітаючи владу Косово та зовсім не згадуючи в даному питанні про Сербію [3].

На самміті також було підтверджено зобов’язання НАТО продовжувати надавати допомогу у розвитку Сил безпеки Іраку та розширити Тренувальну місію НАТО до 2009 року.

Реалізуючі глобальні підходи у своїй політиці, НАТО виступила й за впровадження глобального всеохоплюючого підходу до питань міжнародної безпеки та внеску усіх світових гравців. Насамперед малася на увазі діяльність НАТО в Афганістані та Косово. Було офіційно задекларовано, що багато сьогоднішніх викликів безпеці НАТО не може успішно вирішуватися самотужки. Передусім було відзначено необхідність співпраці з ООН, зокрема в Афганістані, куди нещодавно було направлено спеціального представника Генерального Секретаря ООН [4].

З метою побудови посиленої та дієздатної європейської оборони, що зможе забезпечити реагування на спільні виклики, які постають перед НАТО та ЄС, самміт визнав за необхідне удосконалювати стратегічне партнерство Північноатлантичний Альянс – Європейський Союз. Основою цього партнерства має стати більш тісна й ефективніша співпраця, без непотрібного дублювання, у дусі транспарентності, поважаючи автономність обох організацій. Як приклад, було названо успішне співробітництво на Західних Балканах. Вже вкотре, акцентуючи на відсутності протиріч по лінії атлантичної та європейської безпекових систем, НАТО задекларувала, що міцніший ЄС робитиме внесок у спільну безпеку. Щоправда, такі часті заклинання про дружбу й взаємодоповнюваність НАТО та ЄС все ж таки викликають певні сумніви у щирості цих заяв: стратегічні розходження між «атлантистами» та «європеїстами» стають дедалі глибшими, і Бухарестський самміт це зайвий раз підтвердив [3].

Певний розвиток у Бухаресті дістало формування глобального партнерства НАТО, що активно просувається Сполученими Штатами й опонується західноєвропейськими країнами. Цього разу сторони всередині НАТО погодилися на поглиблення політичного та безпекового співробітництва НАТО з Австралією, Японією, Новою Зеландією, Сінгапуром, Республікою Корея, а також погодилися надалі розвивати існуючі й відкривати нові індивідуальні відносини у глобальному вимірі.

Було також задекларовано необхідність подальшого поглиблення Середземноморського партнерства, окремо відзначивши успіхи у діалозі з Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією. На Самміті у Бухаресті було також презентовано співробітництво у рамках Стамбульської ініціативи, спрямованої на розвиток програм партнерства з країнами Перської затоки, четверо з яких уже приєдналися до проекту.

Чи не вперше на такому високому рівні Альянс приділив увагу Чорноморському регіону, відзначивши його важливість для євроатлантичної безпеки та виступивши за необхідність діалогу з країнами регіону. Варто зазначити, що після вступу до НАТО Болгарії та Румунії інтерес Альянсу до Чорного моря значно зріс, а з наближенням до НАТО України та Грузії інтерес тільки наростатиме. Крім цього, з боку НАТО пролунала занепокоєність конфліктами у регіоні та була висловлена підтримка на самміті територіальної цілісності й незалежності Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови. Цей крок був хоча й не зовсім адекватною, проте відповіддю на довготривалі односторонні дестабілізуючі дії Росії у зоні «заморожених» регіональних конфліктів.

Завершувався самміт засіданнями на вищому рівні Ради НАТО – Росія (РНР) та Комісії Україна – НАТО (КУН).

Якщо на попередньому самміті інтриги додавало питання, чи приїде Владімір Путін до Риги без запрошення, цього разу питання стояло, чи приїде він до Бухареста на запрошення. Візит Путіна був під загрозою зриву у випадку, якби за день до засідання РНР у НАТО було б прийняте позитивне рішення щодо України та Грузії; у такому разі російський президент міг би здійснити демарш.

До засідання РНР сторони підійшли з величезним багажем суперечностей, які так і не вдалося подолати й домовитися з ключових проблем. Окрім приєднання України та Грузії до ПДЧ, це були питання розміщення ПРО США у Європі, вихід РФ з Договору про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ), проголошення незалежності Косово. Сторони лише підтвердили свої попередні позиції й залишилися при своїх інтересах. Навіть на підсумкову прес-конференцію за результатами РНР президент Росії та генеральний секретар НАТО вийшли окремо [3]. У відповідь на втручання останнім часом Росії у внутрішні процеси Північноатлантичного блоку, члени НАТО наголосили, що сторонам необхідно дотримуватися принципу незалежності прийняття рішень та дій відносно одне одного. Намагаючись вгамувати російські занепокоєння щодо розширення НАТО та системи ПРО, було заявлено, що політика відкритих дверей НАТО та зусилля Альянсу у сфері ПРО не становлять загрози для Росії.

Єдиним успішним рішенням РНР можна вважати готовність Москви підтримати зусилля місії НАТО в Афганістані наданням Альянсу дозволу на наземний невійськовий транзит, використанням російської військово-транспортної авіації, спільною боротьбою з афганським наркотрафіком, а також зміцненням загального антитерористичного співробітництва [5].

Засідання КУН пройшло під знаком перспективи приєднання України до ПДЧ. Відзначалося залучення України до всіх місій та операцій Альянсу й підкреслювалося, що незалежність та територіальна цілісність є запорукою європейської стабільності, що, напевно, було реакцією на погрозливі заяви, які лунають останнім часом на адресу України з боку Москви. Альянсом було прийнято рішення частіше проводити засідання КУН з метою інтенсивнішого та якіснішого діалогу в контексті майбутнього приєднання України до ПДЧ. В умовах нагальної потреби зміцнення підтримки українським населенням вступу держави в НАТО, Альянс узяв на себе зобов’язання сприяти цій діяльності. Зі свого боку, Україна висловила готовність приєднатися до сил швидкого реагування НАТО та направити до складу місії НАТО в Афганістані додатково п’ять українських військовослужбовців [6].

Звгвлом самміт НАТО у Бухаресті підтвердив наявність суттєвого розколу в системі трансатлантичного партнерства, у якому лінії Вашингтона намагаються протидіяти окремі західноєвропейські члени. Хоча США й досягли ряду помітних успіхів на самміті в сенсі трансформації Альянсу, посилення його місій та глобальної ролі, основну «битву в Європі» Джордж Буш програв своїм європейським партнерам Ангелі Меркель та Ніколя Саркозі. Президент США, незважаючи на всю свою активність відносно України та Грузії, не зміг переконати «Стару Європу». Це свідчить про завершення його політичної кар’єри й про бажання європейців дочекатися нового американського президента, що, можливо, внесе зміни в американську зовнішню політику. З іншого боку, Франція та ФРН також прагнули вкотре показати свою автономність від США у світовій політиці.

Яким би результативним не видавався самміт НАТО у Бухаресті порівняно з Ризьким саммітом, йому не вдалося вирішити нагальних проблем, які мали визначити його майбутнє та значно впливають на досягнення єдності в Альянсі.

Цілком зрозуміло, що Бухарестський Самміт фактично розпочав надскладні дебати щодо майбутнього Альянсу, які до цього моменту були або «штучно заморожені», або лідери країн-членів виявлялися відверто не готовими для їх започаткування.

1.2. Проблеми єдності у НАТО

1.2.1. Витоки євроатлантичної дивергенції та Україна як «цілком нова Європа». Дещо відносно проблем втрати стратегічної узгодженості серед євроатлантичних союзників

Чи могли батьки-засновники та ті, хто підписав Північноатлантичний Договір, передбачити у 1949 році, створюючи один із найуспішніших в історії військово-політичних альянсів, що саме існування його принципової стратегічної, політичної та ідеологічної єдності трохи менш, ніж через півсторіччя, виявиться під питанням? [7].

Для України як одного із найімовірніших у недалекому майбутньому аплікантів на входження до трансатлантичної сфери безпеки та оборони ці виклики набувають особливо драматичних форм. На жаль, дедалі менше упевненості в тому, що ні нинішнє політичне керівництво, включаючи відповідальних за національну безпеку та оборону, ні тим паче її реальні опоненти будуть спроможні вибудовати та імплементувати стратегію «конвергенційного та інтегрованого» курсу по відношенню до глибинних трансформаційних процесів в єдиній, зв’язуючій ланці «Заходу», якою виступає лише НАТО.

Друге питання, можливо, видається іще складнішим. Чи могли Сполучені Штати як принципові архітектори двох утворень – НАТО та Європейського Союзу – спроектувати гарантії їх успішного існування та перспективного розвитку? І чи могли бути спроектовані, а ще більш, імплементовані механізми взаємного стимулювання та заохочення до спільних дій, що надали б змогу суттєво загальмувати, якщо не виключити, теорії та практичні реалії пропозицій щодо «демонтажу» єдиного трансатлантичного інституту з боку апологетів загальноєвропейської ідеї та творців гранд-проекту Конституційного Договору, а потім його ерзац-копії – Лісабонського Договору –майже відверто спроектованого «вбити» НАТО. Та наскільки наполегливими та цілеспрямованими, а не часом виключно зверхніми, були американці у своїх спробах переконати усіх європейських союзників у необхідності початку радикальної трансформації як самих себе як європейських та союзницьких інститутів.

Повна відвертість змушує дати негативні відповіді на обидва запитання. Безжалісна історична політична логіка, паралельно розвиваючи дві – трансатлантичну та загальноєвропейську – ідеї, призвела інститути, що їх символізують, до роздоріжжя.

І чи існують реальні передумови виходу на українську політичну авансцену фігур, які матимуть як політичну волю, так і стратегічне бачення для синхронізації, або, можливо, втілення випереджальних політик України по відношенню до надзвичайно болісного та відверто непередбачуваного «трансформаційного маршу» Альянсу? Ключовим у цьому аспекті та надзвичайно жорстким постає питання щодо залучення України до підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО.

Таке залучення, скоріше за все, враховуючи політичні обставини, матиме неформальний характер, і принципово надасть Україні можливість розпочати паралельну, але нагальну підготовку до змін своїх базових документів. Серед цих документів ключові позиції посідають Стратегія національної безпеки та Військова доктрина. Навіть, якщо процес підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО, і, скоріше зa все, так і станеться, виявиться надважким, а, можливо, і непереборним, Україна в будь-якому випадку дістане неперевершений зиск. Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які в модифікованому від зазначених вигляді [8] можна сформулювати таким чином:

• Чи буде у перспективі Україна спроможна поділяти бачення майбутнього з членами НАТО?

• Якщо таке бачення буде тотожним, то наскільки реальними для України стануть шанси трасформації спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій та операцій НАТО в усьому спектрі інтенсивності?

Пошук відповідей на ці запитання на тлі продовження трансформації НАТО, але найголовніше – початку принципової стратегічної дивергенції по обидва боки Атлантики – справа невдячна. Дивергенції, сприйняття якої не було запроектовано в принципових положеннях Вашингтонського Договору. Та й навряд чи могло бути запроектовано. Не варто тішитися ілюзіям, що сприйняття можна вибудувати у формі міжнародно-військових договорів. Сприйняття, якщо воно єдине, безумовно, передбачає єдність стратегічного мислення, яке, базуючись на адекватній політиці, вибудовує відповідні інституціональні архітектури на той чи інший період часу.

Абсолютно очевидно, що спроби штучного формування компромісів у рамках існуючих структур та механізмів на основі умиротворення не супротивника, а немовби союзників у сфері надзвичайної необхідності реагування на найбільш небезпечні виклики сучасного розвитку практично завжди призводять до політики природного відторгнення та формування свого роду «анти-коаліцій». З його внутрішніми механізмами Північноатлантичний Альянс не став щасливим винятком у стримуванні союзників, що викликали неприховане політичне озлоблення, стимулюючи супротивників та призводячи до ще драматичніших втрат.

Справжнє значення та застосування знаменитої статті 5 Вашингтонського Договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження до НАТО може стати майже шоком. Вже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований в цілому. Та чи передбачалося з самого початку повномасштабне застосування «знаменитої союзницької статті»? Сучасна й, скоріш за все, майбутня практика НАТО дають однозначно негативну відповідь.

Наскільки політично відштовхуючим стане політичне трактування 5-ої статті для багатьох нинішніх та майбутніх членів Організації Північноатлантичного Договору? А чи стане відштовхуючим взагалі?

Для України таке кардинальне запитання не виникало раніше, не постане воно, скоріше за все, і в майбутньому. Але Україна майже гарантовано діятиме саме згідно духу 5-ої статті, а тим більше можливої її модифікації. Певно, у когось чи в Сполучених Штатах, чи в Європі постане потреба у зверненні до відомих термінів «стара» та «нова» Європа додати ще один – «цілком нова Європа» (a Very New Europe).

«Альянс завжди був вразливою організацією, стикаючись із кризами, що перемежовувалися одна з одною», – справедливо зауважують автори аналітичної доповіді іспанського Центру FAES «НАТО: Альянс Демократії» [9]. Але всі попередні кризи, вихід Франції з об’єднаних військових структур, грецько-турецький конфлікт, розміщення ракет середньої дальності дії на європейському континенті, мали так званий внутрішній характер та жодним чином не створювали загрози самому існуванню організації. Стратегічна дивергенція приховує загрозу фундаментальну, що, окрім складової «політичної психології», має й реальну військово-технічну складову.

Щодалі, то відвертішою реальністю ставало те, що структури НАТО та союзницькі зобов’язання дедалі більше втрачали ефективність і виглядали примарними, спонукаючи вдаватися до своєрідного «політичного примусу» заради досягнення хоча б приблизної адекватності.

Колишній керівник Військового Комітету НАТО та Командувач Штабом Військових Сил ФРН генерал Клаус Науманн відверто заявляє про те, що у Європі (читай, ЄС) відсутні ключові засоби, які гарантують інформаційну перевагу, стратегічну мобільність, точність наведення для здійснення операцій за межами європейського континенту. У результаті взаємосумісність із силами США перебуває у стані ризикової небезпеки, яка поглиблюється та веде до ерозії політичного взаєморозуміння.

Але не викликає сумнівів, що успіху у надзвичайно складному процесі трансформації засобів ведення війни не можливо досягнути, коли не існує узгодженої точки зору відносно цілей застосування цих засобів. Видається, що найбільш принципові та стратегічно важливі питання щодо майбутнього НАТО перебували у полі зору щорічної конференції Генерального Секретаря Альянсу 2005 року, які в гранично концентрованому вигляді можуть вміститися в єдине запитання: «Яким чином, коли і де повинні використовуватися трансформовані засоби Альянсу, якщо така трансформація буде успішною?»

Колишній міністр національної оборони Литви Гедімінас Кіркілас був гранично відвертим: «Країни Північноатлантичного Договору повинні дійти згоди відносно того, яким викликам має протидіяти Альянс і які виклики повинні бути сферами діяльності інших структур».

1.2.1.1. Афганістан як критерій успішності або поразки Альянсу

Операція НАТО в Афганістані підтверджує свою роль тесту на випробування для Організації Північноатлантичного Договору. Цього тестуванню зазнає не тільки спроможність Альянсу проводити операції з підтримки миру і стабільності за межами зони традиційної відповідальності НАТО, але й міцність самої структури та зв’язків між трансатлантичними союзниками.

Операція в Афганістані є однією з найбільших у світі, до якої НАТО у рамках Міжнародних Сил Сприяння Безпеці ISAF залучає 41 700 військових. В тому числі у зоні активних бойових дій на Півдні Афганістану перебуває 11-тисячний контингент під командуванням Великої Британії. У цьому «гарячому» регіоні діють підрозділи США, Великої Британії, Нідерландів, Данії, Естонії, Канади, Румунії і не члена НАТО – Австралії. Ці країни несуть на собі найбільший тягар місії ISAF, оскільки постійно залучені до бойових дій проти талібів.

Ситуація в Афганістані залишається нестабільною і не містить ознак подальшого покращення. Найскладніша ситуація зберігається на Півдні Афганістану, де тривають бойові дії і де за останні 18 місяців атаки талібів почастішали [10].

Проблемами НАТО в Афганістані в даний час є:

- активізація талібів на Півдні Афганістану;

- небажання європейських країн-членів передислокувати свої контингенти на Південь Афганістану;

- неефективність проведення операції НАТО без програми відновлення цивільного життя в Афганістані;

- слабкість афганського уряду і його неспроможність контролювати ситуацію в країні;

- непідготовленість афганських збройних сил і поліції;

- низький рівень підтримки з боку місцевого населення.

Зазначені проблеми стосуються усіх країн-членів НАТО, які декларують свою безумовну участь в операції. Але найбільшу вони викликають у країнах, підрозділи яких щоденно стикаються з зазначеними проблемами в «гарячих» провінціях. Зрозуміло, що ці країни одностайно підтримують заклики США до інших союзників збільшити внесок в операцію і передислокувати підрозділи в південні провінції. Ще на Ризькому самміті НАТО 2006 року всі члени Альянсу обіцяли виконати зобов’язання перед місією ISAF.

Напередодні Бухарестського самміту переважна більшість європейських країн-членів НАТО, зокрема, Німеччина, Франція й Італія, дотримувались поглядів, відмінних від поглядів таких країн, як США, Велика Британія, Нідерланди, Данія, Естонія, Канада, Румунія. Ці країни стратегічним завданням сил ISAF вбачають надання допомоги і підготовку афганської армії і поліції до самостійного підтримання безпеки в своїй країні. Таким чином, в Організації Північноатлантичного Договору назрівав цілком очевидний розкол у поглядах, спровокований операцією НАТО в Афганістані.

Бухарестський самміт 2-4 квітня цього року підкреслив відсутність консенсусу всередині Альянсу з операції сил ISAF в Афганістані. Ще 28-29 лютого 2008 року Генеральний Секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер в ході візиту до США у промові «Афганістан і НАТО: створюючи Альянс ХХІ століття» вказав на необхідність визначення перешкод для проведення операції в Афганістані з метою їх подальшого усунення. Однак, Бухарестський самміт не зміг упоратися із цим завданням. Не зважаючи на велику увагу Альянсу до Афганістану і ряд визначальних положень, ключові питання залишились без відповіді, оскільки не окреслено узгодженого підходу до продовження операцій сил ISAF [11].

Афганське питання було висвітлено у Підсумковій декларації Бухарестського самміту та в Стратегічному баченні сил ISAF (ISAF’s Strategic Vision). Країни-члени Альянсу підтвердили зобов’язання перед майбутнім Афганістану як «мирної, демократичної країни, яка поважає права людини і є вільною від тероризму». Основними принципами операції НАТО в Афганістані, яка є головним пріоритетом, визначено:

стійке і спільне довготривале зобов’язання,

посилення ролі уряду Афганістану,

узгоджений підхід світової спільноти з об’єднанням цивільних і військових зусиль,

посилене співробітництво з афганськими сусідами, особливо з Пакистаном.

Країни-члени Альянсу подали сигнал про спільне довготривале зобов’язання, про свою готовність залишатися в Афганістані, поки не буде досягнуто цілі із встановлення стабільності і самоуправління в країні. Відсутність обмеження може переконати Талібан у марноті їх зусиль. З іншого боку, якби Альянс встановив кінцевий термін перебування НАТО в Афганістані, наприклад, до 2010 року, то він примусив би уряд в Кабулі збільшити зусилля для повного прийняття на себе повноважень і зміцнення власних позицій.

У Декларації Бухарестського самміту відзначено, що країни-члени вітають рішення направити додаткові підрозділи в Афганістан. Напередодні Бухарестського самміту командувачі сил ISAF доповідали, що для успішного проведення операції необхідно додатково 7,5 тисяч військовослужбовців, в тому числі 2,5 тисячі – для дій на півдні Афганістану. Задекларовані контрибуції наполовину менші: Сполучені Штати Америки пообіцяли передислокувити з Іраку 3 200 морських піхотинців, Франція – направити додатковий батальйон у складі 700 військових і Румунія – додаткову роту у складі 120 військових.

Можна було б говорити про певні зрушення в Альянсі з вирішення конфліктної ситуації довкола операції в Афганістані. Однак зробити це заважає ряд застережень.

По-перше, тільки три країни погодились надати додаткові підрозділи. Німеччина навіть не розглядає такої можливості, а Канада взагалі погрожує вивести частину своїх військ. Своєчасні рішення про перекидання додаткових сил дозволять утримати Канаду від скорочення свого контингенту, який перебуває на передових позиціях боротьби проти Талібану. Проте насправді НАТО досить повільно збільшує рівень сил, щоб відповідати вимогам довгострокової присутності, яка, за словами старших офіцерів НАТО, потребує принаймні 3-4 батальйони.

По-друге, розстановка сил ISAF не зміниться – «бойовий досвід» на Півдні країни отримуватимуть все ті ж підрозділи США, Канади, Великої Британії, Данії і Нідерландів. Французькі, німецькі, грецькі й інші солдати залишаються у Центрі, на Півночі і Сході країни. Додаткові підрозділи Франції будуть спрямовані у східну провінцію Хелменд, щоб «звільнити» американських солдатів для їх подальшого перекидання на лінію активних бойових дій. Немає прогресу у досягненні таких пропорцій у військовій силі, які дозволять НАТО перейти від принципу «перемогти, піти та контролювати дуже обмежену територію» до принципу «перемогти, утримувати, контролювати достатньо важливу частину території та її розбудову».

По-третє, Талібан постійно активізує свою діяльність і проводить дедалі агресивніші заходи, у тому числі і в інформаційному просторі. НАТО має серйозні недоліки у сфері «стратегічних комунікацій». Багатьом країнам, залученим до ISAF, не вдалось ефективно налагодити комунікативні стосунки зі своїм населенням стосовно потреби військового залучення в Афганістані. Талібан і ісламістські кола змогли досягнути «інформаційного домінування», тобто демонстрації цивільних втрат через Інтернет. Тільки після тривалих дебатів Альянсу вдається доводити злочинність дій Талібану, демонструючи документи про його акти проти цивільного населення (вчителів, поліцейських, посадовців-жінок).

По-четверте, погляди країн-членів НАТО на подальший порядок проведення операції залишаються відмінними. США наполягають на активізації бойових дій проти талібів, а ряд європейських країн схильні спрямувати основні зусилля винятово на посилення ролі афганського уряду і афганських силових структур у стабілізації обстановки, на надання йому допомоги та на цивільне відновлення країни. Наприклад, у Німеччині, яка має третій за чисельністю контингент в Афганістані, дотримуються думки, що місія має спрямовуватись на державну стабілізацію, а не на боротьбу проти ісламізму [11].

Такої ж позиції дотримується і Франція. 13 квітня цього року міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер в ході дводенного візиту в Афганістан сказав: «Нашою ідеєю є наближення до афганців. Ми не воюємо проти афганців, але разом з афганцями проти тероризму». Тобто Франція пропонує дедалі більше залучати афганців до вирішення питань стабілізації і відновлення країни, поступово перекладаючи на них відповідальність.

Довготривале зобов’язання Альянсу в Афганістані є скоріше затягуванням проблеми внутрішньої єдності, індикатором якої стала операція сил ISAF. Не вирішивши цю проблему і не усунувши внутрішні протиріччя в поглядах на подальше проведення операції, НАТО не зможе ефективно довести її до потрібного завершення. Операція може затягнутись на довгі роки.

Головним спрямуванням пріоритету «посилення ролі уряду Афганістану» є підготовка афганського уряду до поступової передачі йому повноважень з контролю над територією країни і самостійного гарантування безпеки у рамках національних кордонів. Для цього сили безпеки Афганістану (армія і поліція) повинні мати здатність діяти автономно, успішно планувати і проводити операції за підтримки сил ISAF у найближчі роки.

Відповідно, на наступні 5 років цілями НАТО в Афганістані є:

- у 2010 році мати повністю підготовлені і екіпійовані Афганську національну армію чисельністю 80 тисяч осіб і Афганську національну поліцію чисельністю 82 тисячі осіб;

- призначити афганського офіцера вищого рангу при штабі сил ISAF;

- створити афганські національні інституції, влада яких буде поширена на всю територію країни, та передати їм основну відповідальність за безпеку в країні;

- надавати підтримку уряду Афганістану у створенні правової держави та в забезпеченні безпеки наступних виборів;

- добитися зменшення обсягів вирощування наркотичних засобів, щоб вони не створювали загрози афганському управлінню [11].

Загальні афганські сили безпеки в 2010 році мають складати 162 тисячі осіб, що набагато більше сил Альянсу. Однак їхня оснащеність, рівень підготовки, ефективність і можливість діяти самостійно все ще викликають сумнів. Досягнення цієї цілі вимагає збільшення кількості інструкторів, а не бойових підрозділів, як наполягають США. Решта заходів передбачає більше цивільних, а не тільки військових дій. НАТО як військовий блок не має відповідних засобів і змушена звертатись до послуг інших міжнародних організацій, насамперед до Європейського Союзу й ООН, що викликало формування наступного пріоритету.

Підхід з об’єднанням цивільних і військових зусиль для відновлення країни став тяжчим, ніж встановлення безпечної і стабільної ситуації. Перебуваючи з візитом у США наприкінці лютого цього року, Генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер відзначив, що Альянс має проводити заходи розвитку Афганістану одночасно із проведенням військової операції. Тому НАТО висловило готовність тісно співпрацювати з іншими міжнародними організаціями, насамперед з ООН та його спеціальним представником в Афганістані Каі Ейд (Kai Eide). ООН виконуватиме роль координатора цивільних місій, двигуна в покращенні цивільно-військової координації і афганського управління.

Цивільні учасники відновлення Афганістану повинні діяти разом, а міжнародна спільнота має наростити кількість і ефективність команд провінційного відновлення, допомогти афганському уряду і міжнародним агентствам в їх антинаркотичних зусиллях, підтримати роботу ООН, яка невдовзі збільшить свою присутність на півдні, і допомогти афганському уряду впровадити програми сталого розвитку.

Проблема цивільних партнерів в Афганістані ускладнена неспроможністю надати обіцяну допомогу, а самі програми допомоги, 40% коштів яких витрачається на країни поза Афганістаном, навіть гірші ніж в Іраку. Існує також неспроможність використовувати фінанси саме там, де існують сутички та загрози, на зразок політики – для перемоги потрібні війська та допомога, що будуть мати місцевий характер застосування.

Втім, з приводу цивільної складової в Альянсі залишається ще одна невирішена проблема, пов’язана з наміром деяких країн-членів Альянсу, таких, як США і Туреччина, надати йому цивільні можливості врегулювання криз, проти чого виступає ряд європейських країн-членів. Вони наполягають на виконанні цивільних операцій іншими міжнародними організаціями, наприклад ЄС. Крім цього, до 2010 року сили афганської поліції мають становити 82 тисячі поліцейських, але Альянс не має можливостей для їх підготовки. Вірогідно, що це є відповідальністю Європейського Союзу. Але ж наявність 195 поліцейських-інструкторів в рамках місії ЄС в Афганістані замало для якісної підготовки, та й питання взаємодії між НАТО і ЄС все ще не вирішене.

Альянс висловив необхідність розвивати посилене співробітництво з афганськими сусідами. Він закликав сусідні з Афганістаном країни відігравати важливу роль у наданні йому допомоги зі стабілізації ситуації і зробив акцент на Пакистані. Стабільність в Афганістані і в Пакистані взаємопов’язані.

Щодо Пакистану, НАТО могла вжити один захід для того, щоб зняти відповідальність із США за нібито спонсорування кампанії боротьби з тероризмом у Пакистані, яку нова влада в Пакистані (державна та в межах FATA – Федеральної Адміністрації Племінних територій) вважають війною, що дестабілізує Пакистан заради вигоди Альянсу. Колективний підхід, за якого Європа посяде сильну позицію, міг допомогти в ситуації. Натомість є мовчазна реакція [12].

Своєю чергою, Пакистан зробив ряд кроків на підтримку операції НАТО в Афганістані, але він сумнівається, наскільки довго Альянс залишатиметься в Афганістані, щоб змінити ситуацію на краще. Занопокоєнням Пакистану викликає те, що НАТО виведе війська із Афганістану і залишить його з проблемою протистояння Талібану. Занопокоєнням НАТО є те, що Талібан може дістати доступ до ядерної зброї Пакистану. У той же час в деклараціях Бухарестського самміту немає згадки про інших сусідів Афганістану.

Цілісного концептуального підходу НАТО до врегулювання ситуації в Афганістані немає. Кожен офіційний документ складався із набору концепцій та пріоритетів, у яких плани містять розмиті цілі і неконкретні комплексні програми дій. Такі документи, як Афганський договір та пов’язані із ним звіти щодо прогресу, були більшою мірою беззмістовними та із недостатніми засобами та особливостями військових цілей, безпеки та стабільності. Вони ніколи не включали цілеспрямований аналіз вимог та заходи з координації зусиль [12].

Дії НАТО показові також і щодо того, на що вони не посилаються: боротьба з наркотиками та Пакистан. Поки що заклик США до знищення не призвів ні до чого результативнішого, ніж перенесення центру виробництва наркотиків на території, контрольовані Талібаном, у той же час збільшуючи врожай та територію вирощування. Європейці правильно вважають підхід США непродуктивним та закликають ставити першочерговий наголос на розвитку та створенні альтернатив. Відповідно, одним із ключових послань Ради міністрів НАТО є те, що Європа непублічно спробувала врятувати США від власної некомпетентності.

Альянс не може програти операцію в Афганістані. Те, що називають прогресом, у найкращому випадку найбільше схоже на відтягування часу, а у найгіршому – на повільний рух до невдачі. Звичайно, досягнення НАТО на даний час не витримають конкуренції із ростом політичного та економічного впливу Талібану в Афганістані і не мають жодного відношення до вирішення проблем Пакистану. Численні втрати в союзницьких військах спричинили хвилі невдоволення в суспільствах країн-членів. Вони можуть спалахнути з новим запалом, якщо операція, яка стільки коштувала країнам-членам, не досягне своєї мети, і урядам не вдасться продемонструвати позитивні результати боротьби в Афганістані проти світової терористичної загрози. Коротко кажучи, те, що НАТО пропагує як прогрес, не є навіть тупцюванням на місці. Це – повільне падіння [12]. Тому пошук оптимального рішення для операції НАТО в Афганістані ще триватиме, а його результат означатиме внутрішню єдність або її повну відсутність.

1.2.1.2. НАТО і Європейська політика безпеки й оборони

Відсутність узгодженого підходу до подальшого співіснування НАТО і Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) є однією з проблем єдності як в Організації Північноатлантичного договору, так і в самому ЄС, оскільки двадцять одна країна є одночасно членами обох організацій. Деякі європейські країни, які є членами Альянсу, дістали альтернативу в ЄС і зменшують зусилля в НАТО. У той же час інші країни, навпаки, надають перевагу Альянсу і не докладають достатніх зусиль щодо внеску у європейську політику безпеки і оборони. Це створює напругу між двома організаціями і її країнами-членами та визначає напрямки стратегічних дебатів.

Дебати в НАТО про легітимність та існування ЄПБО вже закінчилися. ЄПБО має інституції, стратегію безпеки, «резервуар військ» і проводить військові операції. США визнали існування ЄПБО, але встановлюють певні ліміти, відкидаючи розподіл інтересів між обороною Європи і Альянсом, дискримінацію країн-членів НАТО, які не є членами ЄС, і дублювання засобів НАТО.

У географічному плані ЄС і НАТО не створюють обмежень у проведенні операцій. Обидві організації проводять операції в Африці. До того ж африканський континент став зоною зацікавленості США, які у 2008 році створять нове географічне командування виключно для Африки Africom. У функціональному плані НАТО призначене для проведення довготривалих операцій широкого масштабу, а ЄС – короткотермінових операцій тактичного рівня, що створює умови для взаємодоповнюваності. ЄС може також на відміну від НАТО проводити цивільні або цивільно-військові операції, що доповнює можливості Альянсу. Факторами взаємодоповнюваності НАТО і ЄС є те, що 21 країна є одночасно членами і ЄС, і НАТО, а також те, що дві організації мають засоби, які надаються країнами.

Для частини країн, а саме для Франції, Бельгії, Іспанії і Німеччини, ЄС повинен розвивати свої військові можливості і самостійно проводити операції з врегулювання криз, поєднуючи військові і цивільні складові. Для цих країн розвиток цивільної сфери НАТО обмежить можливості ЄС. Інші союзники продовжують гадати, що розвиток військових можливостей ЄС обмежить роль НАТО і прогресивно віддалить США.

Перекриття повноважень. У той час, коли Альянс почав активно проводити операції з врегулювання криз, ЄС окреслив цей же простір для провадення своєї Європейської політики безпеки і оборони. У ЄС почало звучати занепокоєння тим, що співробітництво з НАТО у зонах спільної діяльності підриває спроможність самостійного існування Європейської політики безпеки і оборони. Існування ЄПБО пропонує європейським членам альтернативу Альянсу в політиці безпеки, що посилює дебати в середині НАТО і зменшує потребу пошуку консенсусу з ключових питань в обговорені трансформації Альянсу.

У результаті напружені відносини характеризуються як стратегічний розрив між ЄС і США, чиї інтереси, політика і пріоритети вже не завжди збігааються. Однак США мають союзників і прихильників і в рамках ЄПБО, зокрема: Велика Британія, Нідерланди, Данія. Ці країни виступають за розподіл повноважень: ЄС відповідатиме за врегулювання криз низької інтенсивності, а НАТО – за врегулювання криз високої інтенсивності. Ця позиція знайшла своє відображення і в поглядах Генерального Секретаря НАТО Яаап де Хооп Схеффера, висловлених у 2007 році: «Виклики нашого часу потребують узгодженого підходу до безпеки, у якій військові і цивільні засоби використовуються разом скоординовано. Немає іншого сильнішого цивільного виконавця, ніж Європейський Союз. Немає іншого сильнішого військового альянсу, ніж НАТО». [13].

Такий погляд став неприйнятним для багатьох країн-членів ЄС, які хочуть зберегти весь спектр завдань для ЄПБО, включаючи й військові. Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Люксембург і Бельгія вимагають не обмежувати можливості і місії, які Європейська політика безпеки і оборони буде спроможна виконати. Позиція нових країн-членів ЄС і НАТО у Центральній і Східній Європі змінюється від тенденції підтримувати США у внутрішніх дебатах Альянсу до більш збалансованого підходу, який спричиняє напругу між НАТО і ЄПБО. Все-таки саме існування європейської політики безпеки і оборони окреслює трансформацію НАТО, пропонуючи альтернативну інституцію безпеки для трьох четвертих країн-членів НАТО.

Ситуація зазнаватиме погіршення від того, що деякі європейські члени НАТО, які не є членами ЄС (Ісландія, Норвегія і Туреччина), не завжди підтримують Європейську політику безпеки і оборони та часто блокують взаємні угоди між двома інституціями, особливо Туреччина, яка продовжує перешкоджати входженню Кіпру і Мальти до стратегічних переговорів між комісіями НАТО і ЄС. Це стосується структурних проблем з конфліктом довкола Кіпру. Туреччина стійко стоїть на позиціях його невизнання. За цієї причини Кіпр не має можливості доступу до документів НАТО і не може повноправно брати участь у всіх заходах організації взаємодії і співробітництва між ЄС і Альянсом.

Однак у НАТО чудово розуміють, що неможливо ігнорувати проблему узгодженості з ЄПБО. У своїй промові «Після Бухарестського самміту» Генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер відзначив: «Я вірю, що серйозний підхід до реформи НАТО означає збільшення узгоджень з Європейським Союзом. Я б хотів бачити більше просування наших можливостей, особливо в таких сферах, як транспорт, гелікоптери, дослідження і розвиток, гармонізація структур сил і методів підготовки... Якщо ми дублюватимемо зусилля або підемо різними напрямками, ми всі втратимо» [14].

Внутрішні дебати Альянсу зосереджуються довкола географічного і функціонального вимірів НАТО: Альянс спрямовується до розширення своїх компетенцій за межі традиційної зони відповідальності, а європейська політика безпеки і оборони має на меті розвинути можливості з врегулювання криз високої інтенсивності. Дебати, вірогідно, приведуть до нової стратегічної концепції. Цей процес буде ініційовано до святкування 60-ї річниці НАТО в 2009 році.

У географічному вимірі, якщо Європейська політика безпеки і оборони чітко окреслює, що її діяльність поширюється на сусідні регіони з метою стабілізації в них ситуації і створення безпечного сусіднього оточення, то це питання до цього часу залишається в НАТО спірним.

Географічний вимір стратегічних дебатів зосереджується на питанні зон захисту і операцій. США підкреслює необхідність перетворення Альянсу на глобальний інститут безпеки із стійкими зв’язками з іншими країнами і міжнародними організаціями. Більшість європейських країн, навпаки, обстоюють позицію, що НАТО має залишатися у євроатлантичному регіоні.

Відсутність консенсусу стосовно географічного виміру НАТО призводить до того, що ряд європейських країн, особливо учасниць ЄПБО, виділяють менше сил і засобів для СШР і для спільних операцій, ніж вимагається.

Стратегічні дебати стосовно функціонального виміру НАТО зосереджуються на загрозах і ризиках, з якими стикається Альянс, і, відповідно, на політиках, організації та операціях їм на протидію. США намагаються розширити функції Альянсу за межі воєнного виміру, а європейські країни прагнуть обмежити функціональне розширення НАТО.

І в НАТО, і в ЄС створюються сили швидкого реагування (СШР). Про повну оперативну готовність Сил реагування НАТО, здатних виконувати місії де завгодно в світі і проводити весь спектр операцій, було оголошено на самміті в Ризі у грудні 2006 року. Одразу ж після цього, на початку 2007 року, було оголошено про готовність першої європейської бойової групи (Battle Groups) у складі 1500 осіб, що надало ЄС власні сили швидкого розгортання для реагування на кризи в усьому світі. Але на відміну від Сил реагування НАТО європейська група потребує менше часу для перекидання, розгортання і введення в операцію за рахунок своєї меншої чисельності, відсутності проблем з перекиданням і завдяки залученню підрозділів із одної або кількох країн. До 2011 року має бути створено 13 таких бойових груп, які в термін до 15 днів можуть бути розгорнуті у районі проведення операції і діяти там протягом 30 днів (120 днів з ротацією). НАТО ж для розгортання Сил реагування потребує від 15 днів до 2 місяців [13].

Існують технічні питання, пов’язані з участю ряду країн у різних організаціях, адже двадцять одна країна-член НАТО є одночасно і членами Європейського Союзу. Насамперед вони стосуються залучення військових засобів одних і тих же країн-членів ЄС і НАТО до виконання місій в обох організаціях. З цією метою було реалізовано ряд проектів, першим з яких стала угода «Берлін Плюс» 2003 року. Згідно неї, ЄС і НАТО узгоджують спільні дії у врегулюванні криз, для чого проводяться взаємні консультації.

У процесі проведення операцій з врегулювання криз, згідно угоди «Берлін Плюс», ЄС має право доступу до планування НАТО, до опцій Європейського командування НАТО і право використання засобів та можливостей НАТО. У цій же угоді вказано, що НАТО і ЄС відпрацюють механізм узгодженості дій в операціях і місіях, до яких залучені обидві організації. Особливо важливим для ЄС є доступ до засобів планування НАТО. Це надає можливість ЄС координувати основні операції з залученням органів НАТО і уникати дублювання подібних органів самостійно. Ряд європейських країн дотримується позиції щодо необхідності розвитку власне європейських структур планування і управління операціями, щоб гарантувати автономність європейської політики безпеки і оборони. Але ЄС поки що не здатний самостійно здійснювати управління масштабними операціями. Рішення Європейської Ради створити центр операцій передбачає наявність лише легкої структури, яка включатиме 8 осіб на постійній основі і до 100 осіб для роботи в повному режимі. Можливості такого центру, введеного в дію з січня 2007 року, обмежуються управлінням операціями, в яких залучено до 2 000 осіб, тобто, однієї бойової групи (Battle Groups).

Між ЄС і НАТО існує брак консенсусу стосовно розподілу військових місій для кожної з організацій. Рішення з розподілу місій в операціях було запропоноване таке: на початкових етапах врегулювання кризи діятимуть і проводитимуть немасштабну короткотривалу операцію європейські підрозділи з подальшою їх заміною військами НАТО для проведення масштабної операції. Якщо на початковому етапі силам ЄС вдається досягнути мети їх залучення і повернути ситуацію до мирного врегулювання без додаткових сил, то нарощування контингенту силами НАТО може і не проводитись.

ЄС має також можливість виконувати в операціях ширший спектр завдань, ніж НАТО. На відміну від НАТО ЄС має і поліцейські сили, європейську поліцію та європейську жандармерію і цивільні засоби. У цивільному плані у Косово був впроваджений перший досвід ЄС з використання «команд провінційної реконструкції» для вирішення питань відновлення життєдіяльності у пост-конфліктному краї. Такі ж команди планується використати в Афганістані, але вже у рамках НАТО. Деякі члени НАТО, як США і Туреччина, зацікавлені в набутті Альянсом власних цивільних можливостей. США наголошують на необхідності посилення цього напрямку, а Франція і Німеччина вважають, що дублювання можливостей не є необхідним. Оскільки в цьому питанні немає узгодженого підходу, воно в подальшому залишатиметься основою для диспутів і розбіжностей.

18 жовтня 2007 року у Нідерландах міністрами оборони Франції, Іспанії, Італії, Португалії і Нідерландів було підписано договір про створення Європейських сил жандармерії (European Gendarmerie Force, EGF) із штабом в Італії до оперативного використання. В даний час здійснюється розгортання поліцейського підрозділу ЄС в Афганістані. Але тут є ряд проблем. Місія підготовки афганської поліції, розпочата в середині червня 2007 року, мала проблеми з забезпеченням, що спричинило уповільнення початку її роботи. Верховний представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав’єр Солана підкреслив, що поліцейські ЄС візьмуть на себе функції винятково підготовки, а не підтримки порядку. Кількість спеціалістів ЄС для підготовки афганської поліції має становити 195 осіб, починаючи з березня 2008 року. Однак Афганістан сьогодні потребує не тільки підготовки фахівців, але й забезпечення стабільності й безпеки.

Якщо у рамках НАТО буде досягнуто рішення про розподіл функцій з врегулювання криз, то дуже гостро постане питання управління цими операціями. Подвійні взаємодублюючі структури управління неприпустимі, і одній з організацій доведеться відігравати головну роль, а іншій другорядну. ЄС цього не хоче, оскільки цілком очевидно, що саме йому буде відводитись другорядна роль за відсутності необхідних органів управління. У будь-якому випадку врегулювання криз потребуватиме чіткої взаємодії двох організацій. Приклад місії в Афганістані яскраво ілюструє, наскільки небезпечним на театрі проведення операцій може бути погана координація між операцією ISAF і поліцейською місією ЄС. Спільне врегулювання конфлікту на сьогодні є практично неможливим і дві організації не зробили з цього жодних висновків. До того ж у ЄС побоюються, що потреба в єдиному управлінні узгоджених операцій призведе до провідної ролі Альянсу з наданням європейській політиці безпеки і оборони другорядної ролі «молодшого партнера» [13].

Проблемним питанням залишається також адаптація стандартів озброєння для всіх країн-членів і ЄС, і НАТО, оскільки більшість європейських країн надає перевагу американським стандартам і закуповує американське озброєння. До того ж у ЄС все ще не розроблено єдиних загальноєвропейських стандартів озброєння, які б покращили не тільки узгодженість із НАТО, але й між самими європейськими країнами.

Важливою перешкодою синергії ЄС-НАТО є недолік прямих каналів для взаємодії НАТО з органами ЄС, хоча між двома організаціями й існують інституційні зв’язки: група можливостей НАТО-ЄС (NATO-EU Capability Group) спрямовує діяльність на досягнення узгодженості між Європейським планом дій з можливостей (European Capability Action Plan, ECAP) і Празьким зобов’язанням з можливостей (Prague Capability Commitment, PCC); НАТО і ЄС намагаються проводити двічі на рік зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів; Північноатлантична Рада зустрічається з керівництвом Європейської політики спільної безпеки щонайменше тричі за півріччя, а військові комітети обох організацій проводять спільні засідання двічі за півріччя. Крім цього, НАТО має офіцерів зв’язку у Військовому штабі ЄС, а ЄС відповідно у Вищому штабі союзницьких сил у Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe, SHAPE).

Проблема відносин ЄС і НАТО також лежить у фінансовій сфері, оскільки для країн-учасниць складно виділяти фінансові засоби одночасно для оборонної складової ЄС і для НАТО. Вони не спроможні виділити додаткові сили для операції в Афганістані через їхні значні контингентів у операціях ЄС: у Боснії і Герцеговині (EUPM і EUFOR Althea), у Македонії (EUPAT), у Конго (Kinshasa і EUSEC DR Congo), у Дарфурі (AMIS II), у Лівані (FINUL II), у Палестині (EUPOL COPPS і EU BAM Rafah) та в Іраку (EUJUST Lex). Крім того, з червня 2007 року в Афганістані офіційно почала діяти поліцейська місія ЄС EUPOL AFGHANISTAN для підготовки афганської поліції.

В цілому, узгодженню діяльності двох організацій постали на заваді дві причини. По-перше, член НАТО Туреччина блокує кожну спробу полегшити ситуацію з боку НАТО. По-друге, в ЄС намагаються якомога більше скоротити сферу діяльності НАТО щодо військово-цивільного врегулювання конфліктів. У той час, коли більшість європейських країн-членів НАТО не виступає проти узгодженого підходу у питаннях безпеки, вони наполягають на діях без втручання в автономність іншої організації, особливо ЄС.

Безумовно, і НАТО, і ЄС прагнуть подолати перешкоди і досягнути гармонії, поглибленої взаємодії та тісної узгодженості дій. На Бухарестському самміті країни-члени НАТО задекларували: «Відносини НАТО – ЄС покривають широкий спектр питань взаємного інтересу стосовно безпеки, оборони і врегулювання криз, включаючи боротьбу проти тероризму, розвиток узгоджених і взаємно посилюючих військових можливостей та цивільного планування» [4]. Було визначено, що НАТО і ЄС продовжать спільно працювати у проведенні операцій з врегулювання криз. Значним досягненням стало визнання «цінності, яку приносить сильна і більш здатна європейська оборона, надаючи можливості протистояти спільним викликам і НАТО, і ЄС». Бухарестська Декларація підкреслила необхідність уникати дублювання функцій ЄС і Альянсу. Усе це свідчить про певні зрушення і успіх, але декларативна форма має бути закріплена положеннями для вирішення проблем, зазначених вище.

З цією метою Альянсу і ЄС було б доцільним дотримуватися конкретних рекомендацій [13], вироблених Парламентською Асамблеєю НАТО:

посилити зв’язки між НАТО і Європейським Оборонним Агентством та Європейською Комісією, офіцери зв’язку від обох організацій мають бути залучені до операцій, але не під військовим командуванням;

НАТО має спиратися на цивільні можливості ЄС у заходах стабілізації і реконструкції;

створити канали для взаємодії між НАТО і інституціями ЄС у сфері безпеки і оборони для забезпечення діалогу з усіма учасниками, які залучаються до спільних операцій і місій;

гарантувати узгодженість сил швидкого реагування НАТО (NRF) і ЄС (Battle groups) для забезпечення їх ефективності, що може бути здійснено шляхом спільних навчать і тренувань, гармонізації їх стандартів;

посилити співробітництво у забезпеченні засобами перекидання військ, насамперед повітряними засобами, за рахунок спільного використання обома організаціями одних і тих же баз та засобів;

прагматично підходити до вирішення завдань протидії загрозам, які є спільними для обох організацій.

Таким чином, НАТО і оборонна складова ЄС мають усі перспективи не тільки для співіснування у майбутньому, але й для ефективного використання ресурсів безпеки і оборони перед загрозою розширення і ускладнення викликів. У функціональному плані НАТО призначена для проведення довготривалих операцій широкого масштабу, а ЄС – короткотермінових операцій тактичного рівня з можливістю проводити цивільні або цивільно-військові операції, що створює умови для їх взаємодоповнюваності. Тільки за рахунок спільних зусиль Альянс і ЄС можуть вирішити усі завдання з забезпечення колективної безпеки і оборони, які постають на сучасному етапі і з’являться в майбутньому, та зберегти внутрішню єдність НАТО.

1.2.1.3. Сили Реагування НАТО: причини зміни «правил гри»

У 2002 році США внесли пропозицію створити сили швидкого реагування (Сили реагування НАТО – NATO Response Force, NRF), за допомогою яких НАТО повинно було мати змогу швидко реагувати на міжнародні загрози різноманітної природи походження. До 2006 року планувалось призначення 25 000 військових до СРН, підрозділи яких могли б дислокуватися у кризових регіонах світу протягом 5 днів. Повністю укомплектована частина, включаючи елементи сухопутних, повітьряних та морських сил, мала бути здатною до проведення автономних операцій у кризовій зоні протягом 30 днів. За умови відповідності такому стандарту СРН повинні бути спроможними провадити «операції вищого рівня» – розгортання бойового порядку у верхньому рівні діапазону інтенсивності.

За задумом Сили реагування мають складатися з військових усіх країн-членів НАТО. За складною схемою ротації кожен член був зобов’язаний підготувати підрозділи на 6 місяців і утримувати їх з вимогою для розгортання СРН протягом наступних 6 місяців. Було узгоджено, що СРН насамперед укомплектують європейські країни-члени НАТО для того, щоб досягти більш збалансованого розподілу трансатлантичних обов’язків всередині Альянсу. У такому аспекті СРН стали нагальним (та, з точки зору деяких спостерігачів, фінальним) закликом Сполучених Штатів до європейців виконувати обіцянки щодо побудови більш дієздатних військових сил.

Дві основні проблеми від самого початку стали перешкодами для реалізації концепції СРН. По-перше, європейці неохоче надали власні ресурси. Проблема полягала не в нестачі кадрів, а в недостатній кількості та високій вартості «критичних інструментів реалізації», таких, як авіаційна вантажопідйомна здатність та можливості стратегічної розвідки. Заява про те, що СРН досягли «повної оперативної здатності» до 2006 року, стала можливою в останній момент тільки через втручання США, що надало військові компоненти, яких бракувало [2].

По-друге, з самого початку не було консенсусу щодо умов, за яких, власне, мали розгортатися сили СРН. Незважаючи на те, що кількість кризових ситуацій збільшилася, що могло служити обґрунтуванням розгортання сил втручання (не в останню чергу в Афганістані), Альянс не зміг погодити активізацію сил СРН у будь-якій з цих зон. Загони СРН були розгорнуті тільки для допомоги після катастроф у зонах землетрусу в Пакистані та в Новому Орлеані після урагану Катрін. Звичайно, ці місії є важливими, але вони не потребують висококваліфікованих бойових військ.

Способи фінансування спільних розгортань також стали черговим проблемним фактором. Згідно норм, що застосовуються, витрати на розгортання СРН зобов’язані нести ті країни, сили яких чергували за ротаційною процедурою під час місії («витрати несуть ті, на кого вони поклаються»). Таким чином, ці країни природно схилялися до протидії розгортанню СРН.

У 2006 році обидві проблеми загострилися. Для наступної ротації СРН європейці не надали достатньо військових сил та обладнання, а це означало, що СРН не матиме повної операційної готовності. Тому на неформальній зустрічі у нідерландському місці Нордвік навесні 2007-го року міністри оборони країн-членів НАТО висловили бажання побудувати СРН за «узагальненою, уніфікованою системою», що де факто означало зменшення можливостей швидкого реагування без визначення чіткої концепції дії для такої зменшеної сили. Також немає єдності щодо того, коли потрібно розгортати Сили Реагування, тому сумнівно, що вони будуть надіслані до кризового регіону у найближчому майбутньому.

Для європейських країн-членів НАТО це піднімає питання щодо того, коли їх збройні сили будуть розкидані у діючих місіях в Афганістані та Балканах, вони повинні виділяти необхідні війська та обладнання для сили, яка, скоріше за все, не розгортатиметься.

З огляду на ці проблеми, Бухарестський самміт планував обговорив три питання [2]:

- чи потребує зменшення СРН фундаментальної зміни самої концепції сил швидкого реагування? Чи потрібно залучати СРН для розгортання у нижньому рівні діапазону інтенсивності?

- як НАТО повинно вирішувати проблему (яка не зникає навіть за зменшення СРН) утримання у резерві боєздатних сил, які, скоріш за все, не будуть розгорнуті, у разі, якщо ці сили є необхідними в інших кризових регіонах, таких, як Афганістан?

- які наслідки матиме у ставленні до НАТО провідної сили Організації – США небажання більшості європейців поділити порівну частку військових зобов’язань? Чи це є початком нових дискусій щодо основи трансатлантичних відносин?

Але Бухарестський самміт не приступив до обговорення цієї проблематики. На засіданні міністрів оборони країн-членів, першому після самміту, 12-13 червня 2008 року ці питання, хоча й дискутувалися, але жодних рішень не було ухвалено. Можна припустити, що наступні кроки розвитку СРН або, навпаки, модифікації їх концепції, будуть винесені на політичний рівень із обоговоренням на засіданні Ради на рівні міністрів закордонних справ у грудні та подальшим ухваленням рішення на ювілейному самміті 2009 року.

1.2.1.4. НАТО та питання протиракетної оборони

Рішення НАТО рухатися далі щодо інсталяції протиракетної оборони у Європі в найкращому випадку можна вважати неоднозначною ситуацією. Видається очевидним, що протиракетна оборона вже зараз може певною мірою функціонувати. Ніхто не сумнівався в тому, що сьогочасні системи протиракетної оборони театру воєнних дій працюють, принаймні, як бойові засоби об’єктної оборони. Вже розгорнуті системи «PAC 3» та «Standard II». Нещодавні випробовування технології знищення прямим нападом (hit-to-kill) також довели життєвість принципу обмежених перехоплювачів міжконтинентальних балістичних ракет (ICBM).

Наразі ключовими питаннями є, наскільки правильними та ефективними можуть бути широкий театр воєнних дій та протиракетна оборона в умовах справжньої світової загрози. Це може бути визначено тільки тим, наскільки успішною може стати конкретна, справжня розгорнута протиракетна сила проти невеликих та значних атак реальної загрозливої сили у рамках загальних уражень та співвідношення між кількістю атак та уражень систем озброєння, а також наскільки ефективною стане протидія для зменшення частки перехоплювачів. Останнє технологічне питання стосується технологічного рівня Росії. НАТО, по суті, фокусувалось на Ірані як на загрозі, а Іран стикається із набагато більшими, ніж Росія, проблемами, роблячи власні бойові голівки здатними боротися із технологіями перехоплення.

Проте НАТО не погодився розгорнути перевірену та цілком розроблену систему. Натомість вона погодилася розгорнути неперевірені системи, які поки що не мають підсилювачів їз останнім поколінням технології керування та підтримки космічних систем типу SIBIR, які стануть частиною добре продуманої системи. Система США, розгорнута за адміністрації Буша, має широкий спектр ключових компонентів розвитку. Незрозуміло, наскільки швидко вони будуть завершені та наскільки ефективним стане кінцевий результат.

Навіщо робити ставку на систему зараз, особливо коли рішення дратує Росію? Тому що Адміністрація визначила такий пріоритет порівняно із розширенням НАТО, і це був легший вибір. Міністри країн-членів НАТО повинні розуміти, що скарги Росії щодо протиракетної оборони є менш серйозними, ніж страхи Росії щодо розширення НАТО. Запропонована система НАТО є замалою та обмеженою у спроможності впливу на ракетну силу Росії. Проте схвильованість Росії щодо близьких сусідів є справжньою, і політичний вплив США обмежується тільки тим фактом, що Франція та Німеччина вважають ціну підтримки США у даному випадку вищою.

Іронія такого рішення НАТО полягає у тому, що якщо розвідка США має рацію, то Іран не завершить розробку ядерної військової ракети до 2015 року за умови руху вперед і реального розготання ядерної військової потуги. Це означає, що НАТО націлена на подолання загрози, яка постане через 7 років, а до того часу багато питань розвитку системи США будуть вирішені новою Адміністрацією – успішно чи ні.

Наскільки іронічною є дана ситуація, залежить від вашого почуття гумору. Росія та пан Путін можуть не вважати її веселою [15].

РОЗДІЛ ІІ.

Перспективи політичної трансформації і напрямки подальшого розширення НАТО

2.1. Проблематика нової Стратегічної Концепції

Потреба у фундаментальних стратегічних дебатах перебуває на порядку денному НАТО принаймні відтоді, відколи на початку 2006 року канцлер Німеччини Ангела Меркель офіційно заявила про потребу у виробленні нової Стратегічної Концепції. Очевидно, що діюча стратегія, прийнята у 1999 році, недостатньо відображає основні зміни за останні роки: перемогу НАТО в Косово, атаки 11 вересня, Афганістан, Ірак та вступ семи нових членів та двох нових запрошених країн. Також незаперечним є те, що протягом останніх восьми років, НАТО значною мірою втратила роль центральної арени для дебатів на тему трансатлантичної безпеки, а також те, що Альянсу терміново потрібний консенсус щодо власної ролі у майбутньому. Характерно, що жоден посол у НАТО не виступив проти формулювання нової Стратегічної Концепції під час тематичних внутрішніх дискусій із Генеральним Секретарем НАТО.

Спірними залишалося питання щодо того, коли потрібно видати офіційний мандат для нової стратегії та коли будуть отримані результати. Теоретично офіційну роботу планувалася розпочати у Бухаресті, а узгоджена стратегія мала бути представлена на ювілейному самміті, запланованому на початок 2009 року в на берегах Рейну. Проте на той час новообрана Адміністрація США буде ще не готовою до роботи. Відкладення ювілейного самміту на розгляд нової Адміністрації США збігатиметься із федеральною виборчою кампанією у Німеччині. Якщо початок роботи над новою Стратегічною Концепцією відкласти до 2009 року, НАТО не матиме стратегічного документу, який відповідатиме поточним глобальним умовам, ще до 2010 або 2011 року.

Врахувавши наведені політичні фактори, був знайдений відповідний компроміс, аби розпочати важку роботу щодо вироблення тексту нової Концепції на ювілейному самміті із потенційним затвердженням на самміті 2010 року.

Незважаючи на загальний консенсус щодо необхідності нової стратегічної концепції, всередині Альянсу поки що не відбувається сутнісних дискусій. Як зазначив один високопосадовець НАТО, «нова Стратегічна Концепція обговорюється всюди, але не всередині самої НАТО». Це провокує виникнення певних запитань (на додаток до часової проблеми), які мали були бути вирішені у Бухаресті [2]:

- чи потрібно просто змінити існуючу концепцію, чи Альянсу потрібно, з огляду на різкі зміни попередніх років, спробувати створити цілком нову, чітку стратегію? Попередній досвід дебатів НАТО щодо стратегії свідчить про схильність до заміни наявного документу.

- Як може нова стратегія НАТО узгоджуватися з безпековою стратегією ЄС (яку теж будуть переглядати) та регулярною Національною Безпековою стратегією Сполучених Штатів?

- Яке самоусвідомлення повинен висвітлити Північноатлантичний Альянс у власній стратегічній концепції? Чи є НАТО інституцією вирішення глобальних криз, який, як підрядник, виконує міжнародні стабілізаційні місії на вимогу ООН, незважаючи на рівень впливу на членів Альянсу? Чи НАТО є Альянсом, який діє тільки тоді, коли безпекові інтереси його членів перебувають під загрозою, з причин самооборони або регулювання міжнародних криз? Навіть якщо це так, залишається запитання – хто визначає міжнародні інтереси для Альянсу?

І знову ж таки Бухарестський самміт офіційно не розпочав роботу над своїм стратегічним документом, хоча Заключне Комюніке вказало на нагальну необхідність її розпочати. Генеральний Секретар НАТО своїм програмовим виступом на Безпековому Форумі, який був організований Фондом Маршалла напередодні засідання у румунській столиці, фактично накреслив програмні пріорітети та параметри нової Концепції [14].

Із, напевно, стратегічних причин Генеральний Секретар вирішив не вести мову про Бухарестський самміт: «Насправді сьогодні я хочу поглянути поза Бухарест – на наступний Самміт у 2009 році, і, мабуть, навіть і далі».

Будь-яка достойна інституція заслуговує бути спроможною вирішувати не тільки нагальні, але й важливі проблеми. Звичайно, така інституція повинна справлятися із сьогоденними викликами, а також не втрачати бачення тих питань, які визначатимуть майбутнє НАТО.

Існує, як відзначалося вище, багато причин, які обгрунтовують необхідність такої Стратегічної Концепції. Одна з таких причин, зумовлена публічною дипломатією. Суспільству складно слідкувати за розвитком НАТО протягом останніх років. Нова Стратегічна Концепція допоможе роз’яснити, де ми знаходимось і куди ми ідемо, а також чому НАТО залишається основою їх безпеки.

Проте ключова причина для перегляду Стратегічної Концепції – концептуальна. Відповідальність, покладена на НАТО, на сьогодні є більшою, ніж будь-коли, і це спонукає розробити чітке стратегічне бачення, чіткі пріоритети, і насамперед чітке відчуття ресурсів, необхідних для успіху. Іншими словами, союзникам потрібно дати відповідь на запитання: який тип НАТО нам потрібен на наступні роки?

Якщо подивитися на НАТО з історичної точки зору, відповідь буде досить прямою: це повинен бути Альянс, який надає як негайний захист від нагальних загроз, так і інструмент для створення стратегічного середовища таким способом, щоб це сприяло інтересам та цінностям союзників. НАТО завжди був спроможним виконувати обидва завдання. Під час Холодної війни НАТО запропонував захист від радянської воєнної сили, в той же час надаючи плацдарм для політичного регулювання чи навіть інтеграції Західної Європи. Після завершення Холодної війни і до цього час НАТО проводив політику військової гарантії від будь-яких можливих відхилень у трансформації Європи, також використовувалися операції НАТО для вирішення нагальної кризи на Балканах. В той же час НАТО виявився ідеальним інструментом для керування довготривалим перетворенням Європи, як через політику партнерства, так і через процес розширення.

Чи може НАТО виконувати і надалі таку двосторонню роль у стратегічному середовищі 21-го сторіччя? Чи може він далі надавати негайний захист від загроз та втілювати ширші зобов’язання з метою допомогти у створенні нового міжнародного порядку? За переконанням Схеффера, на ці два запитання можна відповісти «так», за умови, що політика грунтуватиметься на об’єктивній оцінці того, що від членів Організації вимагається. Вони повинні бути чіткими щодо безпекового середовища, в якому збираються жити. І вони також повинні бути такими ж чіткими та щирими щодо раціональних меж, які може охопити Альянс.

Декілька слів про стратегічне середовище. Зрозуміло, що такому середовищу буде притаманна низка рис, досить відмінних від тих, які визначали минуле НАТО. Глобалізація і надалі змінюватиме безпекову динаміку. Зміни клімату піддадуть ключові ресурси, такі як їжа, вода та земля, значному стресу. Глобальне змагання за енергетику та природні ресурси по-іншому розподілить відносини між безпекою та економікою. Зростаюча залежність від інформаційних технологій зробить суспільство більш вразливим до електронних війн. Розповсюдження технологій виготовлення зброї масового знищення та ноу- хау підвищує спектр терористичних недержавних гравців, які можуть отримати засоби масового знищення. У той же час, колективна безпека як головна функція НАТО залишатиметься і повинна залишатися цінною власністю.

Отже, що все це означає для еволюції НАТО та для нової Стратегічної Концепції? Згідно бачення Генерального СекретаряНАТО, можна зробити такі попередні висновки.

По-перше, потрібно уважніше поглянути на значення колективної оборони та солідарності союзників у новому безпековому середовищі. Під час Холодної війни колективна оборона стосувалась боротьби із радянським вотргненням. Після 9 вересня таке зобов’язання колективної оборони до було застосоване атак недержавних терористичних гравців. Тому, робота над новою Стратегічною Концепцією повинна стати приводом для ширшого обговорення. Після 9 вересня світ змінився. Якщо ви естонець, то ви, звичайно, хвилюєтесь щодо можливого повторення кібер-атак; якщо ви норвежець, ви цікавитесь наслідками глобального потепління та змагання за енергетичні ресурси та дії на Крайній Півночі; якщо ви британець, іспанець чи турок і були свідками значних терористичних нападів у ваших містах, очевидно, що ви потерпаєте про те, що може статися; а якщо ви з країни з високою енергетичною залежністю, ви, звичайно, думаєте, як вирішуватимете питання можливого припинення енергетичних поставок.

Багато з цих викликів не вирішуються класичною військовою відповіддю. Проте вони вимагають підтримки союзників – політичної, економічної, і, можливо, військової також. «Наша безпека неподільна, і це означає, що ми не можемо колективно вирішувати тільки певні питання, наприклад, глобальний тероризм, і залишати інші країни члени Альянсу для самостійного вирішення таких питань, як кібер-атаки, енергетичний шантаж чи ядерні загрози», - наголошує Яаап де Хооп Схеффер [14].

Звичайно, вже розглядається, що НАТО може зробити. Наразі при підготовці до«Бухареста», союзники обговорювали, яку «додаткову вартість» НАТО може запропонувати у даних сферах. Але раніше чи пізніше дискусії стосуватимуться чогось більшого, ніж «додаткова вартість» у межах поточних можливостей. Також потрібно розглянути, яких додаткових можливостей потребує НАТО для захисту населення від поширення ракет чи загроз у вразливій енергетичній інфраструктурі. І те, що на даний момент виглядає як клопіт тільки деяких союзників, може вплинути на всіх. Саме тому дебатів щодо значення колективної оборони та щодо солідарності союзників не можна уникнути.

Відповідно, друга теза: нова Стратегічна Концепція повинна надійно «охопити» ідею так званого Зрозумілого Підходу. Афганістан та Балкани його сьогодні демонструють; відповідь кібер-атакам чи атакам на енергетичні поставки може його продемонструвати завтра; для того, щоб мати успіх, ми повинні посилити координацію з іншими, цивільними акторами. Багато представників важливих міжнародних інституцій, включно з Генеральним секретарем ООН Пан гі Муном, були присутніми на зустрічі у Бухаресті щодо Афганістану. І це, безсумнівно, стало вдалим початком.

Проте має бути зроблено значно більше, ніж проведення періодичних зустрічей. Не можна просто покладатися на таку талановиту міжнародну особистість, як Кай Ейде, для того, щоб звести разом всіх акторів. Принаймні така координація без чітких рамок створює ризик марнування цінного часу та ресурсів. Потрібна структурована співпраця із ООН та ЄС на стратегічному рівні. Також має бути значно тісніша співпраця на тактичному рівні включно із недержавними громадськими організаціями. Ще існує досить значний розрив між військовими та цивільними аспектами кризового менеджменту. У результаті існує ризик дублювання, або, що навіть гірше, діяльності, що перетинається. Нова Стратегічна Концепція повинна прямо та чітко постановити: в сьогочасному безпековому середовищі НАТО вже не є єдиним гравцем. Альянс працює найбільш ефективно у співпраці. Він не володіє засобами і не прагне вирішувати самостійно кожен виклик.

Відповідно, третьою тезою є: коли ми почнемо роботу над Стратегічною Концепцією, повинно стати чітко зрозумілим те, що дедалі потрібніша співпраця з глобальними партнерами. Дозвольте пояснити: мова не про «глобальних членів», чи про НАТО, яка прагне стати глобальним поліцейським. Проте є прагнення, щоб глобальне партнерство НАТО було більш структуроване і не просто пов’язане з участю партнерів у нашій Операції міжнародних сил із забезпечення безпеки в Афганістані (ISAF). Якщо НАТО повинна бути спроможною працювати будь-де у світі, потрібна мережа глобальних партнерів. Саме тому підтримується розширення контактів для вирішення питань загального значення, таких як тероризм та поширення зброї масового знищення. Також є віра, що потрібно ділитися уроками участі у миротворчих операціях та посилено працювати над практичними аспектами покращення операційної узгодженості та комунікацій. Саме тому є сподівання, що співпраця в Афганістані стане зразком для майбутніх шляхів об’єднання зусиль заради вирішення нагальних безпекових викликів.

Четверта теза: навіть у глобалізованому світі НАТО продовжуватиме свою місію щодо консолідації Європи. На щастя, Стратегічна Концепція не міститиме положень про розклади, «кімнати очікування» чи «швидкі шляхи». Проте вона включатиме принцип «відкритих дверей». Звичайно, всім відома сила розширення в межах посилення євроатлантичної спільноти. Вироблення нової Стратегічної Концепції для НАТО повинне взяти до уваги зусилля ЄС модернізувати власну Стратегію європейської безпеки і навпаки.

Хвилює ще одне питання – необхідність поглиблення та поширення межі союзницьких політичних консультацій. Сучасні виклики є багатосторонніми, взаємопов’язаними та можуть походити з будь-якої точки світу. Тому потрібно краще «сканувати» стратегічний горизонт. Не є можливим просто реагувати: визначати стратегічну важливість регіону тільки після того, як там будуть розміщені сили НАТО; чи не очікувати на кібер-атаки в Естонії, поки не зрозуміємо виміри інформаційної зброї; чи не очікувати на чергову велику терористичну атаку, поки не розпочнемо діяльність проти тероризму. Що стосується поширення зброї масового знищення, енергетичної безпеки, наслідків зміни клімату чи «держав, що занепадають», існує необхідність передбачати небезпеки і вживати попереджувальних заходів, щоб зменшити їх ефект. Це можна досягнути тільки через покращення трансатлантичного діалогу.

З огляду на сучасну ситуацію, існують сподівання та очікування, що робота над новою Стратегічною Концепцією розпочнеться на наступному Самміті у 2009 році на 60-річчя НАТО. Річниці Альянсу стосуються не тільки попередніх досягнень. Вони, насамперед, стосуються майбутнього. З приходом нової адміністрації США, з новим підходом Франції щодо НАТО, з новою динамікою у європейському процесі інтеграції є віра, що Самміт у 2009 році виробить короткий, але потужний документ, який ще раз підтвердить стійку фундаментальність трансатлантичної безпекової співпраці та закладе певні параметри для нової Стратегічної Концепції. За необхідності більш влучної назви, Генеральний Секретар запропонував назвати даний документ «Атлантичною Хартією».

Така Атлантична Хартія повинна бути позбавлена всіх технічних формальностей. Як і Вашингтонська Угода була написана такою чіткою та простою мовою, що, як сказав один із її творців «навіть молочник з Омахи міг її зрозуміти», так і нова Атлантична Хартія повинна ще раз чітко та просто зазначити те, що таке Альянс: спільнота цінностей, яка має на меті поширення даних цінностей, а також їх захист, якщо вони перебувають під загрозою.

Прекрасно усвідомлюючи, що ні Атлантична Хартія, ні нова Стратегічна Концепція не дадуть повних відповідей на всі перераховані запитання. Проте вона надасть нам кращі відповіді. Перегляд загальної стратегії нашого Альянсу в даних двох документах допоможе підсилити наше відчуття спільної мети. Вони повернуть та прояснять громадськості надзвичайний потенціал НАТО у створенні стратегічного середовища таким чином, що автори Стратегічної Концепції покажуть, як втілити на практиці принцип «відкритих дверей», коли східноєвропейські країни почнуть стукати в двері НАТО. І якщо уряди та громадськість країн-членів будуть впевнені у доцільності продовження розширення НАТО, Стратегічна Концепція міститиме положення про умови, які необхідні країнам для можливого приєднання в майбутньому .

Застереження щодо «втоми від розширення» неодноразово лунали вже й до цього. Поки є розрив між тим, де перебувають країни, і тим, де вони прагнуть бути, уніфікація Європи не буде повною. Звичайно, це однаково стосується і НАТО, і ЄС. Поки деякі країни відчувають, що вони не є повноцінними господарями власного майбутнього, принаймні тому, що інші країни намагаються обмежити їх вільний вибір, Європа не буде спільним простором, як ми цього прагнемо. Збереження покликання розширити європейський демократичний простір та робота над цим залишатиметься важливою частиною сенсу майбутнього існування НАТО.

Остання теза. Як політично-військова організація, НАТО повинна стати ефективнішим. І нова Стратегічна Концепція повинна це досить чітко зазначати. Якщо НАТО залишатиметься основним місцем для трансатлантичної безпекової політики у швидко мінливому світі, тоді ця організація повинна змінити не тільки власну стратегію, але й структуру. На нас покладено більше вимог, і тому наша діяльність має бути орієнтованою більше на результати, ніж на процес. Наші ресурси повинні краще поєднуватися з нашими пріоритетами; неможливо постійно узгоджувати більше дій при бюджеті, який не зростає. Треба бути більш відвертим: «Незабаром країни-члени НАТО повинні ропочати збільшувати власний бюджет внесків до НАТО для того, щоб відповідати зростаючим вимогам».

Потрібна також така система оборонного планування, яка краще відповідає потребам націй. Потрібен чіткий процес на ціле покоління, який буде передбачуванішим та результативнішим. Потрібно енергійніше використовувати власні можливості – стратегічне повітряне перевезення, логістику. Треба переглянути спосіб фінансування операцій таким чином, щоб усі союзники прагнули, а не відмовлялися пропонувати власні можливості.

Існує віра, що серйозний підхід до реформи НАТО також означає пошук ближчої синергії з Європейським Союзом. Існує прагнення побачити об’єднання спроможностей, особливо в таких сферах, як життєво необхідні засоби зв’язку, транспорт та гелікоптери, в дослідженні та розвитку, у гармонізації силових структур та навчальних методів. Зрештою, існує спільний набір національних оборонних бюджетів та національних військових сил. Тому абсолютно важливим є те, щоб союзницькі можливості були здатними до генерації із такого об’єднання сил та однаково доступними для НАТО та ЄС. Якщо буде повтор, чи шлях у різних напрямках, обидві організації зазнають невдач. Саме тому міністри фінансів повинні вимагати ближчої співпраці НАТО – ЄС, як і міністри закордонних справ та оборони. Саме тому нова Стратегічна Концепція повинна бути чіткою щодо потреби більшої співпраці по лінії НАТО – ЄС.

2.2. Розвиток політики «Глобального партнерства НАТО» і перспективи розширення НАТО за межі традиційної зони відповідальності

Під час приготувань до Самміту в Ризі, Великобританія та Сполучені Штати вже розпочали лобіювання реформи концепції Партнерства НАТО. Ідеєю було створення нової форми партнерства під назвою «Глобальне Партнерство», з метою зближення глобальної групи демократично орієнтованих країн «із схожими ідеями», які не підлягають вимогам або не прагнуть членства в НАТО, але можуть надати значну допомогу Альянсу у вирішенні міжнародних криз. Так звані «контактні країни» мовою НАТО, такі, як Австралія, Нова Зеландія та Японія, вже надали значні військові контингенти в Афганістані або пропонують вагому допомогу у морських антитерористичних місіях НАТО. Якщо ці країни ризикують життям власних солдатів заради місій НАТО, тоді, згідно логіки лобістів «Глобального Партнерства», вони мають право на певний рівень впливу у процесах ухвалення рішень НАТО, коли проходить обговорення проблем навколо даних місій. Збігнев Бжезинські запропонував новий формальний статус для таких країн – «Учасники», який поставить їх вище над наявними «Партнерами», але нижче повноправних членів. З такими учасниками будуть радитися, але вони не матимуть права голосу в Північноатлантичній Раді. Може бути створений новий, окремий форум для проведення необхідних консультацій.

Така пропозиція не мала успіху у Ризі, оскільки ряд важливих партнерів НАТО (включно із Німеччиною та Францією) сприйняли її критично. Вони висловили побоювання, що слово «глобальне» спровокує хибне уявлення про курс НАТО на світове розширення. Ще однією стурбованістю було те, що країни Азії та Близького Сходу можуть хибно сприйняти «Глобальне Партнерство» як Західний фронт проти мусульманського світу. У той же час серед колишніх партнерів НАТО у Східній та Південно-Східній Європі виникли побоювання, що новий форум «Глобального Партнерства» створить «партнерство багатих», яке може применшити важливість наявних партнерств та співпрацю в інших регіонах.

Незважаючи на критику, Вашингтон та Лондон продовжують поширювати концепцію Глобального Партнерства. Існують два основні аргументи на користь такої інституціоналізації відносин НАТО із західно орієнтованими військовоспроможними країнами за межами Альянсу.

По-перше, прихильники ідеї вказують на те, що ідея відповідає висловленим бажанням з боку декількох країн. Такі країни, як Австралія, Нова Зеландія та Фінляндія за власної ініціативи прагнули мати більше впливу на ухвалення рішень Альянсу, коли вони делегували та делегують власні війська до бойового розгортання НАТО.

По-друге, підтримка таких країн стала невід’ємною. Організація, яка розвинулась із євроцентричного оборонного альянсу до провайдера глобальної безпеки, повинна бути успішною у власних кризових операціях. Якщо це так, то важливість тісних зв’язків із країнами, чиї військові можливості дозволяють їм надавати необхідну підтримку, є очевидною.

Доволі впевнено можна стверджувати, і це ствердження майже ні для кого не є таємницею, що вступ Чехії, Угорщини, Польщі наприкінці 90-х минулого сторіччя, а тим більше семи країн у 2004 році, був жестом історико-психологічної та політично-моральної справедливості, а не безпеково-стратегічною необхідністю для євроатлантичного середовища, особливо на тлі цілого періоду після падіння Берлінської стіни, коли НАТО перебувало у стані свого роду «канікулів».

Провідні аналітики майже не розходяться у твердженнях, що інтеграція нових членів виявилася набагато складнішим процесом, ніж предбачалося, насамперед у царині адаптації до стандартів НАТО. По-друге, реальний внесок новачків у мілітарний потенціал Альянсу, на жаль, коливається біля нульової позначки, що викликає загрозливе відчуття «невиконання відповідних зобов’язань», а це ставить ще гостріше питання щодо подолання так званої «відсутності солідарності».

І що, напевно, є одним із нвйпринциповіших міркувань. Усі країни, які долучилися до НАТО під час останніх хвиль розширення, були свого роду продуктами концепції партнерства, яка мала за мету підтримку політичного порядку у центрально-східноєвропейському регіоні [7].

Навесні 2004 року, колишній посол США у НАТО Ніколас Бернс виступив із ідеєю «розширення альянсу демократій», яка містила пропозицію створення всередині Альянсу нового комітету, у тому числі західно-орієнтованих неєвропейських держав, здатних підтримувати військові місії НАТО у світі.

Спочатку залишаючись поза критикою, ця ідея зазнала відвертого осуду після виступу американського посла у НАТО у січні 2006 року в школі Північноатлантичного Альянсу у німецькому місті Обераммергау. Вікторія Нуланд запропонувала створити новий «Глобальний Форум Партнерства» в якості принципового кроку модернізації Альянсу на тлі реалій світу пост-11 вересня з одночасним припиненням функціонування Ради Євроатлантичного Партнерства.

Таке стратегічне нововведення, на думку німецького аналітика доктора Карла-Хайнца Кампа [2], відмінне від концепції «партнерства» у двох сферах. По-перше, з політичної точки зору «Глобальне Партнерство» спрямовано не на підтримання порядку, а сфокусовано на меті безпеки. По-друге, концепція базується на принципі залучення найаередовіших засобів ведення сучасних війн. Не дивно, що такий вид «партнерства» не знайшов схвалення у багатьох європейців. На тлі природного занепокоєння щодо потенційного та подальшого зниження впливу європейських союзників у Альянсі, виникає й ціла низка інших важливих запитань.

Окрім того, запропонована концепція цілком сумісна з положеннями нині діючого Чотирирічного Оборонного Огляду Міністерства оборони США, у якому визначена мета трансформації «статичних альянсів» у «стратегічне партнерство» з тими країнами, які спроможні забезпечити проведення сучасних військових операцій. На зустрічі міністрів закордонних справ, яка відбулася 22 квітня 2006 року, Генеральний Секретар НАТО заявив: «Так як НАТО здійснює свої операції на стратегічній відстані, це означає, що існує необхідність для діалогу з іншими зацікавленими націями… НАТО стає альянсом із глобальними партнерами». Тим самим, підтверджуючи, що ідея концепції символізує визнання початку трансформації НАТО із євроцентричного оборонного альянсу в інститут безпеки з глобальною сферою застосування військової сили. І вже глобальний характер буде впливати на процес подальшого розширення за рахунок країн, що розділяють цінності НАТО та мають спільні інтереси – включаючи, Австралію, Бразилію, Японію, Індію, Нову Зеландію, Південну Африку та Південну Корею.

Ключові опоненти «Глобального НАТО» Айво Даадлер із Інституту Бругінзу та Джеймс Голдгейєр із Ради зовнішніх зв’язків у своїй широко відомій статті [16] справедливо підкреслюють: «НАТО має розглядати таке глобальне партнерство не як кінцеву мету, а як перший крок на шляху до формального членства». А наявність перспективи членства для неєвропейських країн буде вимагати відповідних змін 6 та 10 статей Вашингтонського Договору.

«Глобальне Партнерство» автоматично стає пов’язаним з концепцією майбутнього розширення, яка дедалі частіше згадується як «концепція розширення навпаки», а саме: не експорт демократії в регіони партнерства, а своєрідний «імпорт» демократичих держав та засобів до НАТО. Така концепція розширення однозначно свідчитиме, як про ключову тенденцію, про мілітарне збагачення Альянсу для успішного та ефективного виконання нинішніх та майбутніх місій Альянсу. Понад те, деякі з аналітиків пропонують НАТО припиняти переговори щодо вступу, якшо той чи інший кандидат не відповідатиме критеріям «додаткових цінностей» («added values»). За цієї тенденції, критерії «додаткових цінностей», або якщо можна, «абсорбційна спроможність» НАТО базуватиметься на [7]:

- спільності поглядів на виклики;

- хоча б спільності щодо трансформації;

- хоча б адекватного фінансування з боку аплікантів.

Для України початок реальної імплементації ініціативи «Глобального Партнерства» може призвети до необов’язковості залучення до виконання Плану дій щодо набуття членства.

В своєю чергою, «глобальне розширення» НАТО може викликати побоювання, що нове НАТО буде стикатися з проблемами пошуку консенсусу щодо того, коли та яким чином діяти. Тут доречними стають пропозиції, в тому числі з контраверсійної доповіді ‘Towards Grand Strategy for an Uncertain World – Renewing Transatlantic Partnership’ [17], щоб замість блокування рішення, країни, що не погоджуються, можуть робити додатки до відповідного рішення, або утримуватися від внеску до будь-яких операцій. Позитивні рішення можуть прийматися на основі кваліфікованої більшості із застосуванням процедури конструктивного утримання, що буде виключати можливість блокування рішення більшості. При цьому в подальшому стимулюючи меншість до приєднання, маючи на увазі в тому числі й кардинально нові механізми формування бюджету Північноатлантичного Альянсу та відміни нині існуючого, але відверто застарілого принципу «кошти знаходяться там, де вони впали».

Але не можна погодитися із пропозиціями авторів щодо виключення Північноатлантичної Ради зі сфери застосування нової системи ухвалення рішень. Поза сумнівом, кардинальні питання – ухвалення стратегічних концепцій, застосування 5-ої статті, розширення, фундаментальні відносини з іншими міжнародними організаціями – повинні залишатися під юрисдикцією «консенсусного ухвалення рішень».

Проте для ідеї проекту «Глобального Партнерства» залишаються невирішеними принаймні два основні питання [7]:

- за якими критеріями обиратимуся члени «Глобального Партнерства»? Чи стане вирішальною військова спроможність, чи рівень політичного наближення до «Заходу», чи стратегічна відповідність кожної країни (і стратегічна відповідність до якої саме країни)? Що станеться, якщо потенційний партнер є військовоспроможним, але не демонструє особливого наближення до Альянсу? Є факти, що вказують на те, що Пекін розглядає власну участь у Афганістані через Групи відбудови провінцій. Чи це робить Китай потенційним «глобальним партнером», який заслуговує на право голосу в процесі прийняття рішень НАТО?

- Як увійдуть Росія та Україна до концепції «Глобального Партнерства«», якщо обидві країни мають особливі відносини із НАТО (кожна через унікальний інституційний механізм), які відрізняються від партнерств інших країн?

2.3 Перспективи подальшого розширення НАТО

Після останнього великого етапу розширення у 2004 році, який включав вступ семи нових членів, Альянс зіткнувся із дуже серйозним викликом щодо темпів «видачі нових запрошень». Незважаючи на визнання Албанії, колишньої Югославської Республіки Македонії та Хорватії «кандидатами на вступ», існував широкий консенсус щодо необхідності певного періоду часу для інтеграції нових семи членів до того, як розпочинати новий етап розширення.

Незважаючи на такі настрої, США повернули питання розширення на порядок денний швидше, ніж цього очікували більшість європейських членів НАТО. Вже в 2005 році адміністрація Буша запропонувала долучити Грузію та Україну до НАТО, таким чином провокуючи значну розбіжність всередині Альянсу та поза ним [7]. Три кандидати на вступ, Албанія, колишня Югославська Республіка Македонія та Хорватія почувались частково ошуканими, оскільки їм довелось роками чекати. Росія, яка ще до того виступала проти будь-якого розширення НАТО, була особливо ображена такою пропозицією. Багато хто в Москві розглядає Київ не тільки як історичну основу Росії, але і бачить чіткий зв'язок з Україною як передумовою позиціонування Росії як суперпотуги.

У межах НАТО багато країн-членів вважали, що Україна не готова до вступу та вказували на те, що громадськість в Україні виступає проти вступу до НАТО. Перспектива членства Грузії також викликала скептичне ставлення, оскільки багато країн-членів НАТО боялися можливості бути втягненими у тривалий конфлікт Росії та Грузії. Спостерігається незначне зменшення розбіжностей в Альянсі з даного приводу.

Щодо трьох інших кандидатів, Албанії, Хорватії та колишньої Югославської республіки Македонії, існувала загальна згода щодо видачі запрошення до членства в Бухаресті. Існувало тільки одне питання – яким саме країнам? У той час як США активно лобіювало прийняття усіх трьох країн, багато європейців виступали за обмеження кількості нових членів двома (Хорватія та Албанія), серед яких Хорватія має найбільші шанси. У Бухаресті реальністю став сценарій запрошення тільки для двох аплікантів – Хорватії та Албанії. Суперечка навколо назви третього апліканта – Македонії – інколи видавалася як цинічний жарт, що надалі потягнув позачергові вибори в країні, які, своєю чергою, призвели до відносно ще більших ускладнень.

Згідно процедур про вступ до НАТО нових членів, 9 липня 2008 року у штаб-квартирі відбулося урочисте підписання протоколів про вступ Албанії та Хорватії. Після цього розпочинається ратифікаційний процес у парламентах всіх країн-членів.

Крім важливих рішень, «кого» та «коли» приймати, потрібно також вирішити важливі фундаментальні питання, які до того опускали з порядку денного. У минулому, рішення щодо розширення були головним чином політично вмотивованими: перспектива прийняття до НАТО була, з точки зору Альянсу, ключовим елементом політичного та військового перетворення Східної Європи. Подальший наголос з’явився після 11 вересня через бажання США долучити союзників до боротьби з тероризмом. Внесок, який могли надати нові країни до можливостей Альянсу, був тільки другорядним фактором у кожному випадку.

Таке підпорядкування фактичних можливостей відповідно до політичних вимог, суттєво змінилося. Протягом минулих років НАТО перетворилася із «Альянсу в перебуванні» на «Альянс в дії». Як наслідок, майбутнє НАТО насамперед залежить від того, наскільки успішно він зможе виконати поточні та майбутні військові розгортання. У такому баченні військові зобов’язання всіх країн-членів є центральною передумовою. Це породжує наступні запитання [7]:

- як Альянс може визначити, що кожне розширення також несе з собою збагачення можливостей Альянсу? Вибір нових членів має базуватися не на політичній піддатливості кандидатів. Недостатнім критерієм є і час, протягом якого країна очікувала на вступ. Натомість внесок, який може зробити новий член до колективних можливостей Альянсу має стати визначальним фактором.

- Як Альянс може згарантувати, що нові члени після вступу проводитимуть військове удосконалення та перетворення настільки ж інтенсивно, як вони обіцяли до вступу? Протягом двох минулих етапів розширення бажання реформ суттєво знизилося у певних країнах, як тільки вони досягли мети повноправного членства в НАТО.

2.4. На шляху до 60-річчя НАТО: сценарії стратегічного розвитку

З урахуванням прийнятих в НАТО рішень та тенденцій його розвитку напередодні 60-річного ювілею, Альянс може розвиватися і трансформуватися за такими сценаріями:

Перший сценарій – "НАТО як оборонна організація". Основним призначенням НАТО залишається забезпечення безпеки та оборони його країн-членів. НАТО орієнтується на наявні цілі і зберігає сьогоднішню структуру із її поступовою модифікацією для підвищення рівня ефективності. Альянс може брати участь у проведенні операцій з врегулювання конфліктів різного походження у зоні своєї відповідальності (Європа – Північна Америка) й у прилеглих зонах у тісному співробітництві з ООН, ЄС та іншими міжнародними організаціями. Оборонна складова ЄС, у разі її успішного створення, стає основою Сил реагування НАТО, яка використовується для негайного застосування у разі агресії на територію союзників. Розширення НАТО здійснюється за рахунок виключно європейських країн.

Другий сценарій – "НАТО як політична організація" (критичний сценарій). НАТО перетворюється переважно на політичну організацію. Військова роль НАТО нівелюється Сполученими Штатами (потенційний вихід із військових структур), з одного боку, і лідерами європейських країн-членів Альянсу – з іншого. США надають перевагу, насамперед, захисту національної території, а пріорітети НАТО не будуть для них більше актуальними. Забезпечення безпеки європейських країн, що одночасно є членами обох організацій, лягає на плечі Європейського Союзу. Воєнно-політичні цілі США досягаються шляхом ініціювання та проведення військових заходів за рахунок формування тимчасових коаліцій, що звільняє їх від необхідності узгоджувати дії з усіма членами альянсу. Між європейськими та північно-американськими членами НАТО проводяться численні консультації з метою узгодження їхніх цілей, однак на них не завжди досягають консенсусу. Процес розширення НАТО буде обмежено, а в подальшому припинено.

Третій сценарій – "НАТО як світова організація безпеки". НАТО залишається провідною воєнно-політичною організацією, яка є гарантом безпеки не лише своїх країн-членів, але й глобальної стабільності, що вимагає його втручання в різних регіонах світу. Альянс відіграє головну роль у питаннях світової безпеки з широкою гамою місій: від військових операцій до цивільного відновлення, що ставить під питання легітимність ООН. Політичний діалог усередині НАТО поширюється на сфери енергетичної безпеки, економічної стабілізації, просування демократії. Оборонна складова ЄС діє в чіткій відповідності із стратегією НАТО. Місія НАТО виходить за межі суто військової і включає заходи цивільного спрямування. Процес розширення НАТО виходить за межі традиційної зони відповідальності. НАТО встановлює спеціальне партнерство з такими країнами, як Австралія, Японія, Нова Зеландія та Південна Корея з перспективою їх повного членства. Постановка нових завдань вимагатиме більшої узгодженості дій. Значне розширення Альянсу вимагатиме кардинальної інституційної реформи задля його ефективної спроможності.

Четвертий сценарій – «НАТО як «глобальна» організація безпеки та стабільності у рамках існуючого Вашингтонського Договору». НАТО, піклуючись про створення поясу стабільності довкола своїх кордонів, дедалі більше й більше розширює у географічному вимірі свою сферу залучення у врегулювання конфліктів. Альянс залучається до врегулювання криз і конфліктів не тільки в зоні традиційної відповідальності і в найближчому оточенні, але й у світі в цілому, поширюючи свою діяльність, зокрема, на Африку і Південно-Східну Азію. Потреба Альянсу в партнерстві з іншими світовими країнами постійно зростає. Але країни-члени виступають проти «глобального членства» і підтримують ідею «глобального партнерства», причому на ситуаційній основі, тобто в конкретній місії чи операції. Альянс використовує переважно воєнні засоби, спираючись у врегулюванні криз на цивільні, економічні і гуманітарні засоби інших міжнародних організацій, насамперед ООН, ЄС, Африканського Союзу. Вашингтонський Договір залишається без змін і дозволяє розширення НАТО тільки в традиційних кордонах.

П’ятий сценарій – «НАТО як двоскладова організація безпекової взаємодії між Північною Америкою та ЄС» (критичний сценарій). НАТО стає організацією взаємодії автономної європейської оборонної системи і американської системи оборони для гарантування взаємної безпеки. НАТО залишається привілейованими рамками для посилення взаємодії і координації оборонних зусиль. США не залучатимуться до посилення виключних можливостей країн-членів ЄС. У цьому випадку, суб’єктом Альянсу вже є не кожна європейська країна окремо, а ЄС в цілому. Обговорення питань діяльності Альянсу здійснюється вже на загальному рівні Європейського Союзу. НАТО і ЄС не є взаємо дублюючими організаціями. Процес розширення НАТО буде обмежено, а в подальшому припинено.

2.5. Коротко-, середньо- та довгостроковий порядок змін для НАТО

2.5.1. Організація Північноатлантичного Договору як «організація особливого значення»

В аналітичній доповіді [18], передусім НАТО розглядається як організація особливого значення, оскільки це єдина організація, яка законним та взаємоємопов’язуючим шляхом зобов’язує США та Європу колективно захищати одне одного. НАТО є політичною організацією, яка здатна розгортати військової засоби. На сьогодні НАТО перебуває у процесі військової трансформації і вже зазнала певної політичної адаптації. Проте по суті її політична організація все ще значною мірою є організацією «холодної війни». Складна політична структура не відображає цілого спектру світових змін. Вона є мало пристосованою до сьогочасних нагальних політичних та військових потреб та просто не спроможна використовувати новий військовий потенціал, який дозволить Альянсу негайно реагувати та проводити операції за високого операційного ступеня інтенсивності. Сьогодні швидке реагування є реальною необхідністю. Тому потрібно суттєво переглянути застарілі та складні системи особливих комітетів та звітних структур, які були побудовані за висхідним принципом. Оскільки НАТО активно задіяне в операціях, доцільно визначити безпосередні, середньострокові та довгострокові кроки для порядку денного перетворень.

2.5.2. Безпосередній план

Згідно аналізу в [18], політична структура НАТО потребує перегляду, адаптації та реструктуризації. Найважливішою є реструктуризація процесу прийняття рішень. Процес всередині НАТО потребує радикальної ревізії. НАТО повинна спільно приймати політичні рішення, тобто на основі одноголосного голосування усіх країн-членів. Така одностайність необхідна не тільки з політичних, але й з військових причин. Вона стосується рішень, прийнятих на рівні Ради НАТО, проте не існує потреби для одноголосних рішень на всіх нижче підпорядкованих рівнях. Якщо існують питання, з яких союзники не погоджуються, то причини такої незгоди в кінцевому результаті завжди будуть політичними за характером. Тому такі причини потрібно оперативно виносити на розгляд єдиного органу, який може приймати політичні рішення в межах НАТО – Ради НАТО.

Саме тому першим кроком запропонованого плану може стати ідея відмови від принципу консенсусу на всіх рівнях, які є нижчими за Раду НАТО, та введення правила мажоритарного голосування на рівнях комітетів та робочих груп. Це надасть НАТО змогу приймати швидкі рішення у кризових ситуаціях, коли важливі навіть хвилини.

Рішення Ради НАТО ніколи не було неодмінним зобов’язанням надавати сили чи робити військовий внесок. Рішення про надання можливих засобів та сил завжди залишалося на розсуд окремих країн. Проте країни, які не надають сили, не повинні мати також і права голосу щодо проведення військових операцій.

Тому другою зміною, що пропонується, є те, щоб тільки ті країни, які долучаються до місії, тобто надають військові сили для військових операцій, мали право голосу у процесі операції. Така структура висвітлить потреби та можливості зобов’язань, а зобов’язання будуть винагороджені за столом переговорів. Ті, хто не надає сили, повинні, без сумніву, бути поінформованими, але вони не повинні відігравати ніякой ролі, поки операція розпочнеться за політичного дозволу.

Наступний нагальний крок спрямований на покращення розвідувальних можливостей НАТО. Складається враження, що, незважаючи на нещодавні покращення, занадто багато поточних розвідувальних угод НАТО все ще зумовлені процедурами «холодної війни», за яких НАТО володіла часом для попередження та достатніми можливостями для визначення заходів, які застосовувалися у межах Варшавського договору. На сьогодні час є важливим, і загроза може виникнути зовсім несподівано, з будь-якого напрямку і стати несподіваною в термінах власне характеру та масштабу. Існуючі положення щодо розвідки не є достатньо ефективними. Саме тому третім кроком пропонується повноцінне переосмислення служби розвідки НАТО.

Наступною зміною, запропонованою авторами доповіді з метою розширення спроможностей НАТО, є якнайширше скасування системи національних застережень або обмежень (national caveats). Система національних застережень стала найбільшою перешкодою для операцій у минулому та фактором, який вимагав найбільше фінансів. Проте існує усвідомлення, що зняття усіх національних застережень неможливе, оскільки вимагає добровільної передачі суверенних повноважень, на що країни можуть не погодитися.

2.5.2.1. Операційне командування

Існують три рівні командування: Повне командування, Оперативне командування та Оперативний контроль. Повне командування означає повну відповідальність за військовослужбовців, включно із набором, навчанням, добором обладнання та керуванням персоналу. Оперативне командування означає делегування командування на території поведення певних операцій. Оперативний контроль – делегування командування на території поведення операцій для визначеної місії.

У той час як повне командування є важливим елементом державного суверенітету та повинне залишатись в межах країн-членів, НАТО на даний момент потребує більше повноважень щодо оперативного командування. Ряд країн не надаює командувачам НАТО ширших повноважень, ніж оперативний контроль, ба навіть більше, ускладнює їх роботу національними застереженнями. Такий оперативний контроль обмежує свободу дій командувача та призводить до недостатньої ефективності, наприклад, дублювання завдань; він може навіть викликати недовіру уході проведення операції.

Саме тому пропонується, щоб на оперативній території командувачу НАТО надавалося право оперативного командування. Найпізніше така передача влади оперативному командувачу має бути здійснена, коли війська прибувають на оперативну територію. Країни повинні відмовитись від нав’язливих застережень та зняти існуючі національні застереження. Це вимагатиме, щоб у разі прийняття ними рішень в межах Ради НАТО, країни погодилися з політичними цілями та концепцією операцій, а також відповідними правилами залучення. Тим не менше, потрібно також наголосити, що існують певні сфери, до яких не потрібно делегувати національний контроль. Використання ядерної зброї, без сумніву, повинне залишатись прерогативою країн, що мають у своєму арсеналі ядерні сили.

Призначення оперативного командувача та представництво у головному штабі держав-учасників повинні відображати внески країн та їх готовність розділити ризики та тягарі.

До того ж існують інші сфери, в яких попереднє делегування здатності до реагування стане необхідним для захисту НАТО, коли не існує можливості очікувати рішення Ради НАТО щодо перебігу дій, таких як гостра криза ракетної атаки чи кібер-атаки. Це вимагатиме політичного рішення попередньо делегувати владу військовому командувачнві розпочинати оборонні заходи. З цією метою Рада НАТО має розглянути cтворення відповідних Сил Командування НАТО та визначити рівень попереднього делегування повноважень на застосування сили.

На додаток до питань командування та контролю потребує перегляду також і адміністративний бік НАТО.

2.5.2.2. Адміністрація НАТО

Безсумнівно, що витрати на утримання штаб-квартири НАТО, інтегрованої структури командування, а також підлеглі спільно керовані та фінансовані структури, потребують спільного фінанансування. Проте чи досі існує потреба спільного інфраструктурного бюджету – ось питання, яке потрібно принаймні порушити. Можна уявити, що інфраструктурний бюджет можна замінити спільним закупівельним бюджетом ресурсів та компетенцій, які НАТО бажає фінансувати, а пізніше колективно керувати ними, як у випадку із вкрай необхідною системою Наземного Спостереження Альянсу (AGS). Інфраструктура, за винятком штаб-квартири, може стати відповідальністю окремих держав.

Необхідні нові процедури фінансування операцій НАТО. Слід повністю відмовитися від поточної системи розподілу фінансування за принципом «кошти знаходяться там, де вони впали». На даний момент це означає, що ті країни, які роблять внесок, ризикують зазнати людських та фінансовиих втрат, у той час як ті, що просто роблять заяви, дістають удвічі більше переваг. Такий принцип може зашкодити цілісності НАТО, він однозначно зменшує спроможність НАТО підтримувати операції. Необхідна формула розподілу витрат, за якою внесок роблять усі члени Альянсу. Тому рекомендується створити операційний бюджет НАТО, який фінансуватиметься спільно. Такий бюджет може забезпечити детальний розгляд питання у разі його узгодження НАТО.

2.5.2.3. Інформаційні операції

Оскільки НАТО залучена до операцій в Афганістані, настільки інтенсивних на певних територіях, з якими сили НАТО раніше не стикалися, стає очевидною одна із невідповідностей нашого часу: певні збройні сили ведуть війни, в той час як громадяни їх країн живуть у мирі. Проте, оскільки світ є взаємопов’язаним майже миттєвим спілкуванням, кожна подія висвітлюється на екранах телебачення вдома деколи швидше, ніж командування здатне відреагувати. До того ж саме ворог часто провокує інформацію з наміром послабити цілісність Альянсу та державну підтримку діючих операцій. Для подолання тривожного стану відносин із громадськістю НАТО повинна негайно розробити інформаційну стратегію, яка відновить позицію НАТО та країн-членів. У іншому випадку Альянс ризикує втратити внутрішній фронт, навіть якщо його збройні сили переможуть на тактичному чи оперативному рівні.

Тому НАТО має розробити інформаційну стратегію, яка може одночасно слугувати досягненню трьох цілей:

- по-перше, вона має впливати на світове сприйняття НАТО як сили, спрямованої на добро;

- по-друге, вона має бути на екранах ще до того моменту, як опоненти розпочнуть розповсюджувати новини, тобто НАТО має перемогти та підтримувати інформаційне домінування у зв’язках з громадськістю;

- по-третє, вона має допомагати завоювати серця та свідомість країн-членів (для правильного спрямування курсу НАТО) та громадян країн, на територіях яких проходять операції.

Такі пропозиції плану негайних змін є кроками, які необхідно зробити, поки НАТО залучений до таких операцій, як в Афганістані. Вони є кроками для «ремонту мотора, коли він працює на великій швидкості», але вони самі по собі не є достатніми для готовності НАТО до майбутніх викликів. Тому пропонується два додаткових набори кроків нашого плану змін НАТО: середньострокові та довгострокові кроки.

2.5.3. Середньостроковий план

Ніхто не може серйозно заперечити необхідності перегляду Стратегічної концепції 1999 року. НАТО сама визнала необхідність мати новий стратегічний путівник, коли на Ризькому Самміті 2006 року прийняла Відповідний Політичний Путівник, хоча цей документ не є заміною нині існуючій Концепції.

НАТО повинна використати переваги нових імпульсів щодо стійких трансатлантичних відносин. За багатьма ознаками НАТО слід розвинути гранд-стратегію, яка відображатиме значно більше, ніж винятково військову складову.

Одночасно НАТО слід подолати свої найбільші недоліки на сучасному етапі – відсутність засобів, які за природою є іншими, аніж військові. Використання збройної сили жодним чином не є винятково єдиним, або таким, якого неможливо уникнути, засобом для подолання кризи. У багатьох випадках використання сили є контр-продуктивним для досягнення стратегічної мети. Існує тверде переконання, що неможливо перемогти у збройному конфлікті тільки убиваючи, або беручи у полон стільки ворогів, скільки можливо, або просто знищуючи їх військові бази. Невійськові засоби мають стати частиною інтегральної стратегії: невійськові засоби координуються та розміщуються із максимальною точністю та відповідністю із сценарієм виконання мілітарної місії.

Позаяк НАТО не володіє набором інструментів для виконання таких місій, то пропонується або використовувати можливості угоди з ЄС (своєрідний «Берлін плюс навпаки»), або розширення канадської ініціативи «відповідного підходу», що наразі перебуває у стадії обговорення.

Найбільш вірогідно, що після запиту з боку НАТО для проведення стабілізаційних операцій ЄС у змозі допомогти поліцією та парамілітарними силами на зразок італійських карабінерів. Також можлива допомога Альянсу з боку ЄС інструментами так званої «м’якої сили».

Звичайно, угода на зразок «Берлін плюс навпаки» може стати предметом переговорів лише тоді, коли закінчаться обструкції у співпраці НАТО – ЄС, що шкодять обом організаціям.

2.5.4. Довгостроковий план

Згідно угоди щодо майбутньої великої стратегії для НАТО, Альянс повинен розпочати повний перегляд власних можливостей втілення такої стратегії.

Нескладним буде перегляд військових можливостей НАТО. Такий перегляд має фокусуватися на гнучкості, розгортанні та стійкості, проте його вихідним пунктом мають стати чіткі середньо- та довгострокові зобов’язання реалізувати відповідні силові структури. З цією метою державам слід відмовитися від таких механізмів, як французький «закон програмування» чи данський «оборонний контракт», а натомість підтримувати відповідну оборонну промислову базу. Перегляд бойової структури, яка пропонується у середньостроковому плані з метою критично оцінити процес перетворення, стане основою та відправним пунктом.

Перегляд бойової структури пропонується використовувати в якості наріжного каменя для розвитку характерної моделі бойової структури НАТО. При можливості вона має розроблятися у тісній співпраці з ЄС для того, щоб ЄС міг також її використовувати.

Залежно від результатів таких зусиль щодо масштабної бойової структури НАТО слід розглянути ступінь, до якого існує можливість прагнути встановити складові сили, які належать та керовані НАТО, укомплектовані та фінансовані багатьма країнами, особливо у категорії військ забезпечення початку дії головних сил, відповідальних за логістику, командування та контроль, комунікації, розташування та розвідку, після яких розпочинається розгортання основних сил та сил підтримки.

Такі багатонаціональні сили, що належать та керуються НАТО, можуть розгядатися ключем до швидкої та недорогої модернізації військ НАТО, проте цей підхід можна застосувати тільки за умови, якщо країни прагнуть досягнути згоди щодо стійких та спільних зобов’язань, що ці сили можуть бути необмежено використані НАТО для будь-яких операцій, на які може надати дозвіл Рада НАТО.

Потрібно також зважити на можливість створення сил допомоги при катастрофах та компонентів поліції або військової поліції.

2.5.4.1. Три моделі багатонаціональних сил

Існують три наявні базові моделі у межах структурування усіх багатонаціональних сил: модель складової сили системи AWACS, модель Pool та модель Two Pillar.

Повітряна Система далекого радіолокаційного попередження та контролю або модель складової сили системи AWACS функціонує успішно, вона є спільною власністю та фінансується багатьма країнами.

Модель Pool включає спільні ресурси, які є подібними за природою, має спільну мету за єдиної домовленості. Наприклад, щодо об’єднання моделей вантажних літаків British Hercules C130 та German 114 та морських перевезень. Модель Pool встановлює спільний компонент 4К (командування, контроль, комунікації, комп’ютери), а кожна країна робить доступними власні ресурси.

Модель Two Pillar стосується інтегрованого європейського компоненту, укомплектованого багатьма країнами, пов’язаного із компонентом американсько-канадського командування та контролю (К2). Така домовленість дозволяє американцям підтримувати власні національні прерогативи, працюючи спільно без інтеграції американців та канадців до європейських сил. Вона сполучає спеціальні сили ЄС та повністю оперативно сумісні ресурси США та Канади під компонентом НАТО 4К.

Рекомендується утворення складових сил, які максимально належать та керуються НАТО, укомплектовані та фінансовані багатьма країнами, особливо у сферах командування, контролю, комунікації, комп’ютеризації, розвідки, спостереження та розташування (C4ISR), військової поліції, експертів з допомоги при катастрофах, пожежних літаків та авіатранспортування включно із заправкою літаків у повітрі (AAR).

Залежно від особливостей майбутньої великої стратегії можуть виникати додаткові кроки для її втілення, такі як координування та концентрація іноземної допомоги та допомоги щодо розвитку, спільних зусиль з фінансування та реконструкції тощо.

Можливо, передчасним наразі є розгляд рівня відповідної роботи у рамках НАТО або того, чи спонукає стратегія до пошуку нових ідей щодо шляхів утворення спільної та зрозумілої зони спільної безпеки від Фінляндії до Аляски. Проте слід усвідомлювати, що навіть якщо НАТО виконає всі запропоновані кроки, багато питань залежатиме від дій інших організацій усього спектру діяльності. Понад те, спроможність НАТО втілювати запропоновану велику стратегію також залежатиме від реалізації кроків, запропонованих ООН та ОБСЄ та від рівня співпраці НАТО – ЄС.

РОЗДІЛ ІІІ.

Перспективи відносин Україна — НАТО

3.1. Класифікація Бухарестського «ні» для України

У Бухаресті 3 квітня 2008 року Україні, фактично, сказали «ні» вісім «євроатлантичних союзників». Міріади та ієрархії оцінок, що лунали до, під час і одразу після засідання Північноатлантичної Ради, можна класифікувати по своєрідній вісхідній як за ступенем, скоріш за все, помилкового та некоректного сприйняття, так і стратегічного проектування [19].

На найнижчому рівні знаходиться безапеляційна позиція щодо надзвичайно низького рівня підтримки самої ідеї членства в НАТО українським населенням. Але про яку НАТО ведеться мова? Про НАТО часів протистояння єдиній світоглядній загрозі, або про НАТО часів «стратегічних канікулів» 90-х років, або про сучасне НАТО без якогось окресленого бачення свого майбутнього? Якщо йдеться про такий Альянс, тоді рівень підтримки серед українців у 20 % можна розцінювати для НАТО в якості дуже схвального авансу. А неадекватність сигналів від вищого керівництва країни на тлі глибокого несприйняття надскладних процесів у трансатлантичному середовищі та майже істеричних, але рефлекторно зрозумілих дій опозиції робить показник у 20 % майже фантастичним.

На дещо вищому рівні знаходиться російська протидія. Напевно, заради її посилення було прийняте рішення запросити «вже майже не президента» Путіна до румунської столиці. Розділена «путінським бізнесом» Європа, схоже, просто боїться Росії. Але цей острах має складну внутрішню природу, що для пост-модернової конструкції ЄС є, на жаль, реальністю. І, скоріше за все, стає очевидним, що для багатьох у ЄС російський фактор виявився потужнішим, аніж клятви про трансатлантичну солідарність та «подальше розширення зони стабільності та безпеки» на європейському континенті. Кондолізза Райс у Брюсселі ще на початку року майже визнала це. Але яким чином вона та американська адміністрація могли діяти на тлі «політичного слабкого» Буша та враховуючи надскладну внутрішньополітичну боротьбу у себе на батьківщині?

Ще вищий рівень в ієрархії оцінок несе безпосереднє, як наполягає багато хто з європейців, ставлення до перспектив стратегічної союзницької узгодженості всередині Альнсу, що може бути ще більш трансформована вже навіть у разі приєднання України та Грузії до виконання ПДЧ. На цьому рівні навряд чи приймаються до уваги надзвичайно важливі аспекти перерозподілу тягара як політичної, так і мілітаритської відповідальності серед майбутніх аплікантів.

І «зелене світло» для Хорватії та Албанії – найбільш яскраве підтвердження такої поведінки. Як і попередні дві хвилі, «адріатична хвиля», хоча й «приглушена» македонським питанням, знову стає історико-психологічним та морально-політичним актом та знову немовби повертає Альянс до минулого.

«Українська хвиля» та «грузинська хвиля» за всіма ознаками поки що розбиваються об найвищий та найнебезпечніший рівень – стратегічний. «Бухарестська поразка» України, що вібулася, може стати і, скоріш за все, стане надзвичайно глибоким, черговим євро-атлантичним водорозділом після Іраку 2003 року. Серед восьми опонентів чотири – учасники сумнозвісного «шоколадного самміту» у передмісті бельгійської столиці Тервюрені наприкінці квітня 2003 року.

Тервюрен – «ніж у серці Європи» та «невигойна рана у євроатлантичних відносинах». Так дописували тоді багато хто з європейських та американських аналітиків та експертів. «Бухарест» реально став «другим Тервюреном», тільки з далеко фундаментальнішими наслідками. Але в Україні, так як і в Грузії, повинні чітко усвідомлювати, що вони, схоже на те, стають абсолютно природніми детонаторами. На іх місці міг би опинитися будь-хто інший, наприклад, Білорусь.

3.2. Політико-аналітичний алгоритм для України на шляху до ювілейного Самміту НАТО

Практично важко через декілька місяців після «Бухаресту» накреслити хоча б приблизно правильну лінію поведінки України на рік до майбутнього ювілейного самміту НАТО, а також до встановленої у грудні 2008 року першої межі оцінювання. Але видається виключно необхідною глибока синхронізація відносин із Організацією Північноатлантичного Договору на тлі розвитку вирішальних для самого майбутнього Альянсу подій та викликів[20].

Проблематика нової Стратегічної концепції (НСК) НАТО

Виступ Яаапа де Хооп Схеффера 15 березня 2008 року на Брюссельському Форумі під назвою «Після Бухарестського Самміту» став одним із найбільш політично потужних та перспективних за останні приблизно п’ять років, який окреслив свого роду «дорожню карту» для майбутньої нової Стратегічної концепції. На шляху до неї, як було запропоновано Генеральним Секретарем, має бути ухвалена «Атлантична Хартія» в якості свого роду проміжного, але вирішального для майбутньої Стратегії документа.

Усі чудово розуміють, що дебати про НСК будуть дебатами про саму сутність і про майбутнє та цілковито про існування НАТО.

Ці дебати, окрім усього, мають буди узгоджені з дуже важким політичним календарем на протязі майбутніх двох-трьох років, у рамках якого особливої ваги набувають вибори президента у Сполучених Штатах та вибори у Німеччині в середині 2009 року.

Для України під час надважкого процесу навколо нової Стратегічної концепції принциповими видаються наступні питання:

- Яким чином майбутній процес підготовки НСК може збігатися з українським політичним календарем до 2010 або 2011 року?

- Яким чином найефективніше «продати» НСК українським громадянам для адекватного сприйняття «нового» НАТО, якщо процес створення такого «нового» НАТО буде достатньо успішним?

- Чи буде Україна в змозі надати адекватні відповіді на ключові питання «Атлантичної Хартії», яка, судячи з усього, буде ухвалена на наступному ювілейному самміті у якості скеровуючого документа на шляху до ухвалення нової Стратегічної Коцепції?

1. Враховуючи майже абсолютну вірогідність старту процесу підготовки НСК на ювілейному самміті у Франції-Німеччині навесні 2009 року та вже заплановане її ухвалення (за максимально сприятливого сценарію) на самміті 2010 року, майбутній український президент та його аналітичні радники, відповідальні за питання міжнародної безпеки та оборони матимуть хоча й обмежений (тривалістю приблизно рік), але достатній проміжок часу для адаптації до ключових положень, що будуть зафіксовані в НСК. У разі надання ПДЧ на самміті 60-річчя НАТО гостро виникне потреба хоча б неформальної української участі у процесі підготовки нової Концепції НАТО. Після перспективного її ухвалення Україна синхронно з країнами-членами на протязі приблизно року буде спроможна адаптувати відповідне внутрішнє законодавство до ключових положень нової Стратегічної Концепції. Існує вірогідність того, що 2011 рік може стати датою початку переговорів про вступ України до НАТО тривалістю приблизно рік.

2. Не виникає сумнівів у тому, що весь процес перспективного ухвалення НСК стане одним із вирішальних у діяльності Альянсу, маючи на меті, серед іншого, максимальне «втягування» громадян країн-членів у цю діяльність. Реально, що для України може виникнути один із найсприятливіших моментів інтегрування в «інформаційний простір НАТО», що надасть змогу повністю змінити абсолютно провальні так звані «інформаційні кампанії щодо інформування населення».

3. «Атлантична Хартія» (або тотожний, але з іншою назвою документ Альянсу) має бути максимально адекватно сприйнятий українською стороною. Але, враховуючи політичне підгрунтя 2009 року, цілком логічним треба розглядати питання розповсюдження ключових положень Хартії через аналітичні недержавні центри та громадські організації, які репрезентують свої ідеї, результати та прогнози наступному президенту України безпосередньо перед саммітом 2010 року у португальській столиці.

Проблематика Концепції «Глобального Партнерства» НАТО

Чудово розуміючи, що вже подоланий той Рубікон, який пролягав між НАТО минулого, але не маючи адекватного усвідомлення про НАТО майбутнього, концепція «Глобального Партнерства» може вийти на авансцену «битви за майбутнє» Організації. Ті хто несе, й дуже часто за рахунок країн-членів Альянсу, велику частку навантажень у вкрай важких операціях, повинні бути залучені також й до процедур ухвалення, в тому числі, політичних рішень найвищої складності та відповідальності. Форум «Глобального Партнерства» може стати таким механізмом, і участь у такому Форумі, напевно, розглядатиметься, у разі бажання тієї чи іншої країни, як вирішальний етап до набуття повного членства.

- Чи буде Україна, на тлі вкрай складного сприйняття повного членства у НАТО, готовою змінити статус «держави-партнера» на, згідно з висловом З. Бжезинського, статус «держави-учасниці»? Яким чином, у такому випадку, буде модифікована роль та місія Комісії Україна-НАТО? Якою може бути реакція України на потенційно можливе припинення функціонування Ради Євроатлантичного Партнерства та утворення Форуму «Глобального Партнерства»?

- Чи будуть збігатися критерії щодо членства в НАТО та у «Глобальному Партнерстві»?

- Якою є позиція, якщо така існує, стосовно трансформації НАТО в «Глобальний Альянс Демократій» із глобальним членством?

- Якою є позиція України, якщо така існує, до потенційного членства у «Глобальному Партнерстві» як перспективі повного членства в Альянсі?

1. На всі перелічені питання відповідь може бути однозначно позитивною. При цьому пріорітети діяльності та інституційне облаштування Комісії Україна-НАТО повинні бути докорінним чином модифіковані, особливо й навіть на тлі реального початку функціонування у рамках Плану дій щодо набуття членства та імплементації нової Стратегічної Концепції.

2. Майже неможливо припустити, що нинішні країни-члени НАТО можуть дозволити знизити рівень немілітарних вимог до кандидатів до «Глобального Партнертства». Але рівень вимог до обов’язкової наявності надсучасних засобів ведення операцій з усього спектру інтенсивності, а також бюджетних зобов’язань стануть домінантними.

3. З п’яти можливих сценаріїв майбутнього розвитку Організації Північноатлантичного Договору сценарій трансформації у «Глобальний Альянс Демократій» із глобальним членством має оцінюватися Україною як один із найбільш стратегічно сприятливих як з точки зору перспективного безпекового позиціювання, так і з точки зору суспільного сприйняття.

4. Часові рамки для адекватної відповіді на дане питання об’єктивно стрімко звужуються. Тому навіть з урахуванням внутрішньополітичних обставин перспектива повноправного, формалізованого членства у «Глобальному Партнерстві» може розглядатися винятково у позитивному контексті.

Виклики подальшого розширення НАТО

Концепція традиційного розширення Організації добігла свого завершення. Хорватія та Албанія стали передостанніми, хто пройшов відомий шлях. Останньою стане Македонія. Для України, Грузії, можливо, одночасно з ними, також для Боснії-Герцеговини, Чорногорії, Сербії критерії стануть кардинально іншими. Це буде, поза сумнівом, правильний крок. Час «споживачів» у Альянсі скінчився.

Чи будуть знайдені в Україні відповіді на наведені нижче питання, поки що незрозуміло:

- Які основні причини різних поглядів США та низки європейських країн на майбутнє розширення НАТО, в тому числ, й за рахунок України? Чи існує в Україні чітке розуміння ключових причин наявності протилежних поглядів на процес подальшого розширення Альянсу?

- Якщо наявність сучасних засобів ведення бойових дій за безумовної відповідності «політичних вступних» критеріїв стає одним із центральних для ухвалення позитивного рішення щодо приєднання до НАТО, то якими наявними та перспективними засобами («perspective niche capabilities») володіє та може володіти Україна?

- Чи стане Україна одним із перших аплікантів, до якого можуть бути застосовані нові та набагато жорсткіші, за аналогією з ЄС, так звані вступні правила НАТО – «NATO acquis»?

- Чи існують реальні політичні передумови для відповідної модифікації відповідних ключових документів України (Стратегії, Доктрини, Закони) у відповідності з перспективними тенденціями розширення НАТО?

Але відповіді, наведені нижче, можуть стати початком для процесу вироблення комплексних за своєю природою висновків.

1. «Бухарестський провал», що був абсолютно передбачуваним, надав змогу доволі чітко ідентифікувати за рівнем стратегічної ваги підходи як до процесу розширення, так і до проблематики майбутнього членства. Треба бути відвертим у тому, що подальше розширення Альянсу сприймається багатьма європейськими державами в якості потенційної загрози подальшого зниження їх політичного впливу. Такі побоювання повинні із розумінням сприйматися й в Україні. Але дуже потужним засобом переконання може стати запевнення в тому, що «споживацький елемент» статті 5 абсолютно не є ключовим для України на тлі готовності до чесного розподілу наявних та перспективних ризиків.

2. У контексті даного питання, найбільш гострим видається проблематика створення ринкового середовища в Україні для військово-промислового комплесу з початковою інтеграцією до наявних механізмів та програм трансатлантичного ринку озброєнь. Хоча при цьому треба усвідомлювати фактичну ембріональність даного ринку та правил його функціонування, які перевантажені політичними розрахунками.

3. Якщо рішення про введення «NATO acquis» буде ухвалено, Україна має вітати такі «вступні інновації», що можуть стати як стимулюючими, так і відповідальними на тлі доволі розмитих критеріїв навіть у ПДЧ, коли політичні розрахунки часто мали пріорітет над критеріями стратегічної ваги.

4. Майже не існує ілюзій щодо серйозної несумісності стратегічно-безпекових поглядів українських чинників із стратегічними тенденціями розвитку НАТО та ключовими викликами, які існують та постануть в трансатлантичному безпековому середовищі. Але вже з’являються перші ознаки формування принципово нових алгоритмів та підходів щодо позиціювання України в такому середовищі. Понад те, такі алгоритми та підходи вперше виробляються за безпосереднього позиціювання відповідних репрезентантів з країн-членів НАТО на винятково рівноправній, а не менторській основі взаємодії.

Афганістан як один із вирішальих викликів майбутньому НАТО

Вже не залишилося жодних сумнівів, що в цій країні вирішується сама доля Організації. І хоча потенційна поразка НАТО в Афганістані не буде сприйнята як така по суті, Альянс буде приречений. Фактично вже зараз НАТО на полях та в горах Афганістану діє у «двошвидкісному» або «дворівневому» руйнівному вимірі. Одні країни несуть подвійне навантаження, розплачуючись кров’ю, життям своїх синів та дочок, а також фінансово підтримуючи операції. Інші ж, серед яких переважають ті, хто «зупинив» Україну та Грузію, вміють тільки красиво базікати за столами нескінченних нарад в Штаб-квартирі Альянсу, посилаючись на внутрішні політичні проблеми та законодавчі національні обмеження.

Без жодних зволікань мають бути отримані відповіді хоча б на такі виклики:

- Чи існує розуміння вищими політичними структурами України стратегічної важливості операції в Афганістані для самого майбутнього Альянсу? Якщо таке розуміння існує, то чи буде Україна різко активізувати свою присутність у цій операції? Якщо ні, то які основні причини такої неучасті та як така неучасть політично відіб’ється на перспективі членства?

- Яким чином українська державна влада може зазделегідь вирішити проблему закондавчих та нормативних обмежень використання військової сили – так званих «national caveats», якщо такі існують, для уникнення в перспективі тих ускладнень, які виникли між союзниками під час проведення операції в Афганістані?

- Чи існують можливості хоча б неформальної участі України у стратегічних дебатах щодо ролі та функціонування НАТО в Афганістані? Якою може бути роль України у реконструкційному процесі в Афганістані?

- Чи існує необхідність інформаційного роз’яснення в Україні цілей та перспектив місії НАТО в Афганістані на тлі того, що сам Альянс за багатьма критеріями програв інформаційну війну силам Талібану та Аль-Каїди?

У процесі пошуку відповідей доцільно розвивати логіку з урахуванням такого:

1. На підтвердження рішучості своїх намірів отримати ПДЧ у Бухаресті Україна висловила готовність надіслати додатково п’ять спеціалістів до Афганістану. Це не загравання з метою досягнення поставлених зовнішньополітичних цілей. Цей крок демонструє, що Україна буде не тільки споживачем безпеки, але й контрибутором в загальну систему безпеки Альянсу. Схоже, що в Україні це розуміння вже існує.

2. З моменту надання ПДЧ Україні слід продовжити пошук свого функціонального місця в НАТО і продовжувати робити внесок у загальну безпеку в співробітництві з Альянсом. Враховуючи критичну важливість операції сил ISAF, українська влада буде змушена піти на непопулярний крок – розширення участі України в Афганістані, що не має обов’язково зводитися до направлення бойових підрозділів в південні провінції. На цьому етапі, імовірно, буде достатньо збільшити кількість вузько-направлених фахівців, таких як штабні офіцери, пілоти чи медичний персонал.

3. Україні також доцільно одночасно значно активніше залучитися до процесу відновлення Афганістану, що може бути зроблено у рамках участі в дебатах у рамках Альянсу (збільшення кількості українських військових приведе до зростання можливості участі в плануванні) та наданні гуманітарної допомоги і забезпечення продовольством.

4. На українську владу і на громадські організації, які підтримують вступ України в Альянс, ляже непросте завдання інформування українського суспільства про необхідність участі України в операції сил ISAF на фоні історичної пам’яті про війну в Афганістані 1979-1989 років. Щоб уникнути масових виступів протесту і як результат зриву всіх зусиль євроатлантичної інтеграції, слід буде демонструвати, що приносить операція НАТО в Афганістані для безпеки українців. А це не тільки боротьба проти міжнародного тероризму, але й протидія наркотрафіку і потокам нелегальних мігрантів, які пронизують Україну.

Проблематика Сил реагування НАТО (NRF)

Реальні ризики щодо майбутнього Сил реагування, які були спроектовані в якості «показових» для сучасних та перспективних місій Альянсу, почали неймовірно швидко зростати на протязі усього 2007 року. Ці ризики походили від двох ключових проблем. По-перше, їх спрчинала відсутність консенсусу щодо визнання виникнення обставин для застосування NRF. По-друге, їх спрчинив фактичний провал зобов’язань з боку європейських країн відносно надання надсучасних засобів ведення операцій, для яких Сили реагування й були спроектовані.

- Який рівень співпраці України з Альянсом у сферах:

а) можливого залучення України до формування елементів NRF;

b) передачі досвіду для його практичної імплементації в українських умовах з метою уникнення проблем, з якими безпосередньо зіткнулися NRF;

c) оцінка того, який досвід може стати привабливішим – теорія та практика функціонування NRF або/та «бойових груп» ЄС, якщо у цьому взагалі є необхідність;

- наскільки рівень розходження між США та європейськими країнами щодо ролі, функціонування та фінансування NRF можуть вплинути на відносини між НАТО та Україною, якщо спроможні вплинути взагалі?

1. Сили реагування НАТО можуть стати для України ще одним кроком для доведення своєї “неспоживацької» функції. Україна може самостійно створити невеликий елемент NRF батальйонного рівня, враховуючи вже наявні в країні СШР та достатні засоби стратегічного перекидання, а може і зробити свій вклад спільно із Польщею на базі вже існуючого батальйону «УкрПолбат».

2. Питання фінансування окремого українського елементу батальйонного рівня СРН у разі його створення є значно чутливішим. Для України куди сприятливішим було б рішення про спільне фінансування СРН, оскільки український оборонний бюджет, здається, сьогодні спроможний забезпечити існування такого елементу, але не спроможний узяти тягар його використання і розгортання у визначеному регіоні.

Відносини між НАТО та ЄС

Можливо, що відносини між НАТО і ЄС стрімко наближаються до своє розв’язки. Французькі пропозиції та візит Ніколя Саркозі до Великої Британії наприкінці березня ц.р. стали наріжними каменями у стратегії Євросоюзу. Президенство Франції у другій половині нинішнього року розглядалося в якості вирішального для досягнення стратегічної мети – введення ЄС в якості винятково єдиної структури до складу Північноатлантичної Ради НАТО. Своєрідним відволікаючим маневром для можливої монополізації Євросоюзом політики Альянсу стала пропозиція Саркозі повернутися до військових структур НАТО, але базуючись, по-перше, на французьких, а, по-друге, на політично небезпечних умовах.

Негативний результат відносно Лісабонського договору на референдумі в Ірландії завдав приголомшуючого та дошкульного удару по французьких планах реінтеграції до військових структур Альянсу та по різкому посиленню ESDP. Але абсолютно не виключається перспектива того, що результати провалу «Лісабону» можуть бути навіть не взяті до уваги, а заплановані дії щодо ESDP енергійно втілюватися.

Майже не залишається сумнівів, що українське керівництво має бути занепокоєне таким потенційно реальним розвитком подій і докласти розважливих зусиль до зведення відносин між Україною та Євросоюзом в рамках так званої Європейської політики безпеки та оборони до, можливо, найнижчого рівня. При цьому слід було б діяти, намагаючись дати відповіді на таке.

- «Утаємничена війна» або «заморожений конфлікт» поміж Альянсом та ЄС: яким чином він впливає, якщо такий вплив існує, на відносини між НАТО та Україною?

- Чи існує потенційно та у практичному вимірі можливість «розпилення» українських ресурсів для виконання зобов’язань у рамках відносин НАТО – Україна та Європейська політика оборони та безпеки – Україна?

- Яким може бути позиціювання України у разі модифікації Угоди «Берлін плюс» та можливої підготовки та ухвалення угоди «Берлін плюс навпаки»?

1. «Заморожений конфлікт» між НАТО та ЄС все ще існує і впливає на стосунки з Україною. Одним із факторів відсутності підтримки надання Україні ПДЧ у Бухаресті стало бажання європейських членів Альянсу розвивати оборонну складову ЄС і, таким чином, зменшити у Європі вплив США.У подальшому європейські опоненти не змінять своїх поглядів і можуть опосередковано змушувати Україну до активізації співробітництва у рамках Європейської політики безпеки і оборони.

2. Потенційна можливість «розпилення» ресурсів України між виконанням зобов’язань у рамках Україна – НАТО і Україна – ЄС існує, адже від цього потерпають навіть ті країни, які є одночасно членами обох організацій. А їх двадцять одна країна. Тому слід передбачити, що ЄС і НАТО будуть просто змушені шукати вихід і знайти сприятливу модель взаємодії і узгодженості. Це може реалізуватися у новій стратегічній концепції вже в 2010 році. Тобто на момент надання Україні ПДЧ і поглиблення її інтеграції в ЄС, очевидно, вже існуватиме механізм узгодженості зусиль. Інакше одна із організацій, або Альянс, або ЄС, зазнають краху у сфері забезпечення безпеки.

3. У випадку модифікації Угоди «Берлін плюс» або можливого ухвалення угоди «Берлін плюс навпаки» Україна дістає можливості контрибуції і в Альянс, і в ESDP. Вона вже сьогодні може надати їм те, чого бракує обом організаціїям, – стратегічні і тактичні засоби повітряного перекидання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Opening Address at the Conference on ‘Security and Defence Futures: Possibilities and Practicalities’ by Lord Robertson of Port Ellen // Chatham House, February 21, 2008

2. Karl-Heinz Kamp, ‘The NATO Summit in Bucharest: The Alliance at a Crossroads’ // NATO Defence College, Rome, Research Paper, No.33, 2007

3. Терешко С., «Хто виграв і хто програв на самміті НАТО в Бухаресті?» // «Євроатлантична Україна», 30.04.2008

4. Bucharest Summit Declaration Issued by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council // Bucharest, April 3, 2008

5. Press briefing by NATO Secretary General, Jaap de Hoop Scheffer following the meeting of the NATO-Russia Council at the level of Heads of State and Government // Bucharest, April 4, 2008

6. Joint press conference with NATO Secretary General Jaap de Hoop Scheffer and the Ukrainian President Viktor Yushchenko // Bucharest, April 4, 2008

7. Коломієць О., «Україна як «стратегічна сирота» Європи на тлі євроатлантичної дивергенції» // «Українська правда», 26.02.2008

8. Rafael L. Bardaji for Strategic Studies Group, ‘Prospects for a New NATO Strategic Concept’ // ISN Security Watch, October 10, 2007

9. FAES Study, ‘NATO: An Alliance for Freedom’ // FAES, 2005

10. Мартинюк В., «Афганське випробування НАТО» // «Євроатлантична Україна», 28.12.2007

11. Мартинюк В., «Невирішене афганське питання Бухарестського самміту» // «Євроатлантична Україна», 16.04.2008

12. Anthony H. Cordesman, ‘The NATO Summit and Afghanistan: Cosmetics and the Slow Road to Defeat’ // CSIS, Washington, April 4, 2008

13. Мартинюк В., «Європейський Союз і НАТО: проблеми та зрушення у співпраці» // «Євроатлантична Україна», 28.10.2007

14. Jaap de Hoop Scheffer, ‘Beyond the Bucharest Summit’, Speech by NATO Secretary General // German Marshall Fund Brussels Forum, March 15, 2008

15. Anthony H. Cordesman, ‘NATO’s Decision on Missile Defence’ // CSIS, Washington, April 4, 2008

16. Ivo Daalder and James Goldgeier,’ Global NATO’ // Foreign Affairs, September/October, 2006

17. Klaus Naumann, John Shalikashvili, The Lord Inge, Jacques Lanxade, Henk van der Breemen, ‘Towards Grand Strategy for an Uncertain World – Renewing Transatlantic Partnership’ // 2008

18. Klaus Naumann, John Shalikashvili, The Lord Inge, Jacques Lanxade, Henk van der Breemen, ‘Towards Grand Strategy for an Uncertain World – Renewing Transatlantic Partnership’ // 2008

19. Коломієць О., «Країни «Адріатичної Хартії» за крок до запрошення. Україна на шляху до «Бухарестської катастрофи» // «Українська правда», 14.03.2008

20. Коломієць О., «Відторгнення як новий шанс, можливо, останній» // «Євроатлантична Україна», 11.04.2008

ДОДАТКИ

Тези та текcти виступів учасників міжнародної конференції

«Політична трансформація НАТО та стратегія подальшого розширення. Виклики та перспективи для України»,

яка відбулася у Києві 12 червня 2008 року

POLITICAL TRANSFORMATION AND STRATEGY FOR FURTHER ENLARGEMENT, CHALLENGES AND PERSPECTIVES FOR UKRAINE

Dr Jerzy M. Nowak,

President of the Polish Euro-Atlantic Association,

Former ambassador of Poland to NATO

A few remarks from a NATO HQ perspective:

1. Although strategic (or formally - “distinctive”) NATO partnership with Ukraine has been a stable relation, constant political destabilizing phenomena in this country has introduced feelings of uncertainty in the NATO HQ. Expectations of political events and consequently loss of time are unavoidable. Therefore, meetings of the NATO-Ukraine Commission, including its specialized military bodies, were not intensive last year (and beginning of this one), did not bring much of tangible result.

2. Para. 23 of the Bucharest Declaration has opened new opportunities in the NATO – Ukraine relations. New stage, which should last at least until ministerial meeting in December, is called in the NATO’s jargon as “Intensive engagement” (“i.e.”) It is a promising solution for every interested party:

- Ukraine has received a political promise on membership; has reserved for herself (internally and externally) a unique character of its relations with NATO and a mandate to decide on tempo and substance of relations;

- Ukraine friends – a useful instrument to assist Kyiv in its NATO agenda, to mobilize the process and resources; it gives an argument for new initiatives or allows developing those that were treated as temporary;

- “skeptics” – have acquired an argument that there is no new form of relations but rather deepening of the existing forms, without precision regarding the final target that is MAP or acccesion.

As a result of this decision, a political dialogue has intensified: The NUC has returned to regular ambassadorial meetings, numerous meetings were fixed: on higher level (Bucharest, MoD, NAC’s visit to Ukraine (16 – 17 June) and the same applies to experts’ levels sessions.

A grain of salt: a danger to convert existing form of relations into something in-between Intensified Dialogue and MAP which may imply long time of waiting in the anti-chamber of the Alliance; additionally it is also linked to the question of Georgia, which is not necessarily useful for the Ukrainian cause. It may also decrease an interest for a strategic debate within NATO which is indispensable to mobilize the allies. Last but not least, it does not create automatically new high quality of relations.

3. NATO – Ukraine relations structure is impressive and continues the same: NUC, JWGDR (Joint Working Group on Defense Reform), ID (Intensified Dialogue), ATP (Annual Target Plan), IPP (Individual Partnership Program). It is possible to identify now three major groups of work concentration:

- practical matters related to military security and questions of defense; planning and assessment aimed at giving proper orientation to the existing efforts and assure its structural dimension (role of JWGDR and PARP - Planning and Review Process), in accordance with the Intensive Engagement concept; public diplomacy; political matters: Ukrainian ownership regarding Euro-Atlantic integration, domestic political consensus, financial security of these aims;

- NATO’s dimension questions: NATO missions and operations participation of Ukraine (military contingents, civilians in PRT’s, strategic transportation etc); concluding of transit agreement; accession to the Air Situation Data Exchange system (signing of MoU soon), helicopter’s initiative (UK, France and Ukraine agreement on modernization and pilots training); implementation of the Ukrainian offer of a contribution to the NRF, developed program of military cooperation; an opportunity for Ukraine to enter NATO”s debate on a new strategic concept;

- domestic dimension: democratization, coordination of the integration processes, security sector reform (including security services of the Ministry of Home Affairs), Review of the SDR and defense ministry structure; professionalization of the Armed Forces, information and education campaign;

Additionally, the initiatives of the JWGDR should separately be mentioned: civil control over special services; training of the civilian personnel of the security forces, cooperation in favor of the civil society.

To sum-up: “intensive engagement” creates an ample possibility to use effectively existing structures, be more deeply involved in NATO’s activities and debates, advance interoperability.

Of course many problems in this dimension remain: Russian factor (a thinking is useful to find some possibilities to calm Russian concerns), prevention of crating a deeper rift among allies over Ukrainian accretion (polemics are not useful).

4. It is useful to look again at the “advantages of partnership”. Looking from the NATO HQ perspective it should be said that relatively one-sided and egoistic perception of these advantages dominates there.

First of all, thinking in category of the possible advantages of an overall strengthening of the Alliance by simply adding Ukrainian military potential to that of NATO (after accession) , is not well seen in Brussels and even is rejected. Whether we like it or not, this kind of reasoning is considered outdated and even embarrassing.

Possible advantages are related not so much to the defense capabilities, but rather more to the contributions to the struggle against terrorism (participation in NATO missions in particular in Afghanistan, even 3 soldiers sent there is met with gratitude; the same applies to the Mediterranean Active Endeavour mission), spreading of common standards, interoperability and compatibility.

Ukrainian air transport capabilities are always in the center of interest, as well as Ukrainian strategic location related to antiterrorist operations.

The reasonable Ukrainian regional policy continues to be considered as a valuable asset of NATO efforts to stabilize the Caucasus and Central Asian region, Trans-Dniestrian area and in global dimension.

Last but not least, NATO appreciates the role of Ukraine in the development of efficient control over borders, illegal immigration, smuggling etc.

Obviously there is a Russian aspect there. It is well known that some influential allies, in particular Germans, French, Spanish and Italians, look at the partnership with Ukraine through the relations with Russia binoculars. This is the reality we have to take into account.

Another interesting aspect linked to the Russian question: stationing of the Russian troops in the Crimea is at present not treated as a particular or serious impediment to a possible Ukrainian NATO membership. However, constant Russian aggressive statements may produce some changes in postures of some Allies.

No need to mention that these aspects should be taken into account by our Ukrainian friends in their PR action regarding the Euro-Atlantic aspirations.

5. From a practical point of view, NATO institutions are interested in concrete things, like adaptation of the national legislation to the NATO standards (Poland had to modify around 100 legal acts), completion of the Defense Planning Questionnaire (DPQ), package of the Target Force Goals, modernization of the weapon systems, logistics, air defense etc.

An important element of NATO-Ukrainian relations are activities of the Joint Working Group on Defense Reform (JWGDR). Its main achievement is creating a forum of working-level interaction between experts from NATO member states and Ukraine and contributing to define main areas of further reforms; it is also useful in increasing an understanding the complexity of the Ukrainian situation.

Additionally, establishment of NATO- Ukraine Partnership Network for Civil Society Expertise Development as well as of Working Group on Civil Control of the Intelligence Sector, are innovative and creative initiatives, opening new vistas of activities and constituting good response to current needs. No doubt they are very well seen in the NATO HQ in Brussels.

There is a general conviction among NATO Allies that Ukrainian efforts should cover not only MoD and armed forces, but also ALL OTHER SECURITY FORCES OF LOW-ENFORCEMENT INSTITUTIONS, including internal security and intelligence forces.

6. Some considerations on the Polish-Ukrainian relations in the NATO context: Polish MoD plan for 2007 contained inter alia 48 various programs (26 implemented in Poland and 22 in Ukraine). As for this year, this level if intensity continues to be maintained. In accordance with an understanding concluded between two CHODs in August last year, Polish side supports Kiev in the implementation of the selected Partnership Goals – main efforts will concentrate now on the new edition of the package of these goals in 2008.

Poland has also contributed tangibly to the Trust Fund within the JWGDR to train civilian personnel of the Ukrainian sector of security and defense, as well as on the antti-corruption measures.

Under the NATO auspices, and in accordance with a bilateral understanding, Polish Ministry of Defense received 200 Ukrainian trainees.

A Polish military adviser will soon go to work at the Ukrainian Ministry of Defense.

The work under way on the formation of a Polish-Lithuanian-Ukrainian peace-keeping battalion, similar to POLUKRBAT in Kosovo, is developing (readiness: 2010). An idea also is advanced to create Visegrad Battle Group with Ukrainian participation.

Last but not least: in the locality of Radechowo (Lviv district), an enterprise on the utilization (or destruction) of the liquid rocket fuel components (Melange), based on the Polish technology, has began its work. Poland has financed the costs of the installations. Unfortunately our efforts to engage NATO and the EU in this program were not succsessful.

7. To conclude: having in mind difficulties related to the domestic political process in the Ukraine, pragmatic approach to military aspects of NATO-Ukraine relations is indispensable. It is solid implementation of all programs, in particular within the JWGDR, creating an effective infrastructure of practical cooperation, widening of the fields of this cooperation and low-key propaganda on these issues.

NATO and EU: Shaping New Cooperative Ties After Bucharest NATO Summit

Adrian Pop,

Professor with the Faculty of Political Sciences at the National School

for Political Studies and Public Administration in Bucharest, Romania

Today’s security challenges include a plethora of complex and evolving dangers, including international terrorism, the proliferation of weapons of mass destruction (WMD), failed states, stalemated but unremitting conflicts, organised crime, cyber-threats, energy shortages, environmental degradation and its associated security risks, natural and man-made disasters, pandemics and many others. Facing these threats effectively will require wide-ranging partnership and strong synergy between NATO and the European Union (EU).

In the past, there has sometimes been a “beauty contest” between the two organisations – for example during the NATO-EU cooperation in Darfur, which occurred without recourse to Berlin Plus arrangements.

The coming back of France in NATO’s command, as well France’s taking over starting the 1st of July 2008 of the EU Presidency provide together a favourable background for a more constructive NATO-EU dialogue. President Nicholas Sarkozy would like to see both France regaining its international role by its coming back in NATO’s command and a strengthened ESDP through a synergy with NATO.

Key for NATO-EU cooperative relationship would be a new, reconsidered, EU Security Strategy, to be issued possibly under France’s EU Presidency, and a new NATO Strategic Concept, an idea which has been in store for some time and is expected to become a reality by the next NATO summit.

Current acquisition and investment programmes do not meet the needs of today’s multinational forces. NATO and EU roles in that area should be made complementary, and collaboration between the two organisations should be upgraded to ensure that cost-effective assets are provided.

In the meantime, conscious of potential duplication between the NATO Response Force (NRF) and the EU’s Battle Groups, NATO and the EU have started to work on ensuring that the two forces can complement each other.

The reform of NATO is a topic everybody agrees with in principle, although its content is subject to debate. The U.S. would like to see a more flexible NATO, not geographically circumscribed and acting beyond its core functions. The radical proponents of this functional approach would like NATO to be transformed into a global security organization both geographically – through enlargement and partnerships – and thematically – by applying the American pre-emptive strike concept, thus transforming it from a defensive to an offensive alliance. The moderate proponents of the functional approach would settle for a NATO with global partnerships. By contrast, key European players in NATO (France and Germany in particular) would like NATO to stick to its core article 5 functions and remain a collective defence and security organization with a limited geographic scope. Symptomatic for the status of the transatlantic relationship, for the first time in NATO’s history, at the NATO Bucharest summit the U.S. were blocked by a veto of their European partners in relation to granting MAP to Ukraine and Georgia.

However, irrespective of the outcome of the current debate in NATO between the two main schools of thought regarding the Alliance’s missions, NATO has already engaged itself irreversibly in “out-of-area” operations outside its original Euro-Atlantic centre of gravity. In assuming leadership of the International Security Assistance Force (ISAF) in Afghanistan, the Alliance opened the door for political dialogue, consultation and partnerships with pivotal states well beyond the Euro-Atlantic area, including Australia, New Zealand and Pakistan.

The EU has also increasingly become an international actor, performing military and civilian crisis management, security sector reform, rule of law enforcement and border assistance missions both within and outside its immediate neighbourhood. Geographies include the Balkans, the Caucasus, Eastern Europe, the Mediterranean and the Middle East – but also in far-away places such as the Democratic Republic of Congo (DRC) and Indonesia.

Against this background of expanding operational collaboration with geographically-distant global partners, NATO-EU cooperation should be based on a geographic and functional division of labour and become the backbone of a strong Euro-Atlantic community. Building on the positive “lessons learned” in the Balkans, especially in the former Yugoslav Republic of Macedonia (FYROM) and Bosnia and Herzegovina and focusing on opportunities rather than impediments, cooperation between the two organisations should be taken to a new level.

NATO and the EU face similar challenges in a range of areas. One such example is Kosovo, where there is clear scope for complementary policy-making, as well as for forging new, cooperative links. Through EULEX Kosovo, the EU aims at consolidating the rule of law in the new state.

Another productive area for potential NATO-EU cooperation in the Balkans could emerge if the Southeast European Defence Ministerial (SEDM) were broadened to include civil emergency planning, and the interior ministers were to form a Southeast European Homeland Defence Ministerial (SEHDM).

By linking the new body with the SECI Regional Centre for Combating Trans-border Crime in Bucharest, the SEHDM-SECI nexus could become the organisational locus for implementing a coordinated NATO-EU strategy in the western Balkans to combat the trafficking of drugs, small arms and light weapons (SALW), as well as that of human beings.

The wider Black Sea region is another area where NATO and the EU should complement each other. The organisations have common goals in the area – maintaining stability, improving the region’s economic outlook, promoting security sector reform, curtailing arms, drugs and human trafficking, improving border management, and democratisation. Currently, however, NATO and the EU do not have a common strategic vision for the Black Sea region, only the EU, through the European Commission Communication “Black Sea Synergy” having a more or less coherent blueprint for the region.

Afghanistan is another place where is an ample room for the cooperation. The country desperately needs more police, judges, engineers, aid workers, development advisers and administrators. All of these resources are available to the EU, but not to the NATO peacekeepers. Further, NATO’s mission in Afghanistan might usefully be supported by an ESDP civilian mission for rule-of-law assistance and police training. Prior problems with cooperation between NATO members on the ground were somehow surmounted at the NATO summit in Bucharest. Germany still keeps it troops in the least dangerous parts of eastern Afghanistan, but Canada has not put in practice its threat of troops’ withdrawal. Moreover, France’s commitment to deploy a battalion as well as Romania’s commitment to increase its military presence in Afghanistan provides a basis for some renewed optimism.

Confronted with the threat of bio-terror attacks and pandemics, both NATO and the EU are currently preoccupied with raising awareness among their respective member states of the need for and the benefits of working together.

In order to successfully meet the challenges of bio-terrorist attacks and pandemics, the EU and NATO need to make more use of shared information and expertise, put a greater focus on risk management, increase their awareness of the reactions of other cultures, share national best practices on an international level and reach a greater level of preparedness. From an institutional viewpoint, the European Centre for Disease Prevention and Control and NATO’s Weapons of Mass Destruction Centre could lead the way in forging such necessary coordination.

Another promising area for future EU-NATO cooperation is energy security, although at present it is a major subject for the EU, but only a marginal one for NATO. For many EU countries, significant reliance on foreign sources of energy has long been a reality, while for others it is a new, but near-term prospect. As the landscape of energy supply changes, global demand is also growing. The emergence of China and India as major economic powers will increase global energy demand of almost 60% over the next 20 years, and exacerbate competition among energy-importing nations.

There is a need to develop coordinated responses to these challenges which incorporate the capabilities and thinking of the armed forces and defence industries, a domain in which the Alliance is better positioned to come up with new answers. Currently, the Alliance is exploring ways in which it may contribute to the securitisation of energy infrastructure networks.

Another, although less promising, area of potential cooperation would be the anti-ballistic missile defence. The American anti-ballistic missile shield leaves approximately 20% of Europe’s territory (South-Eastern Europe, including southern Italy) without protection. At the NATO Bucharest summit no solution for that problem has been identified. Building a complementary shield to the NATO anti-ballistic missile shield through bilateral agreements (“on demand”) with U.S would cost approximately 6 billion dollars. The U.S. is not willing to pay for it and the potential beneficiaries do not have the money. That is why a solution for that problem might be identified within the strategic triangle U.S-NATO-EU.

To sum up, NATO and the EU share key security challenges. In order to consolidate cooperation, both NATO and the EU should focus on strengthening their key capabilities, increasing interoperability and coordinating doctrine, planning, technology, equipment and training.

Opportunities exist to build on the lessons learned from previous collaboration and new areas for cooperation should be identified. In order to forge a more solid and comprehensive partnership, NATO and the EU must work to increase practical cooperation and further reconcile the transatlantic agenda. At the end of day, greater cooperation would likely lead to more favourable outcomes for both.

Turkey’s Changıng Geopolıtıcs And Economıcs

Hüseyin Bagci

Dr., Prof.

There are not so many countries in the world since the end of the Cold War have been they position and role as quickly transformed in the last two decades.Turkey is certainly one of this “exceptional countries” in this sense.While Turkey’s geograpghy has not changed during this time, the importance that the international community has placed on this area of the world has undoubtedly been shaped by the events since the demise of the Soviet Union. Certainly the events of September 11, 2001 dramatically affected Turkey both internally and externaly in the regions that matter to Turkish foreign policymakers.The changes that have occured both within Turkey and its immediate neighourhood. Necessitate a new consideration for both how Ankara’s new geopolitical environment now influences its oppotunities and challenges and how neihboring actors also now view Turkey. Turkey’s future way and progress is also important for the region becuase Turkey is not only considered as a “model” for the regional countries, but also how Turkey is facing her own challenges concerning democracy, secularism, İslamic fundamentalism and economic developments.Turkey is considered as a “soft power” in recent academic debates and there is a change in rhetoric from “model to soft power” which is less problematic for Turkey in the historical context.[1] How this change in particular occured in the islamic world is best to see in the following statement:

“

Turkey is seen by Muslim countries as a role-model that has successfully balanced tradition and modernization. The Arabs looked up to Turkey as model bringing modernization and democracy..... This could inspire Arab countries that if you introduce democratic reforms, it would mean you have the advantage of being considered for a better partnership with the European Union.”[2]

In this article, we will consider the transformation of Turkey since 2001 with a reflection also to the previous decade and how Turkey is dealing with such a dynamic neighbourhood. The main argument is that while Turkey’s pre-Cold War and pre-9/11 goals of belonging to the West (and in particular of being a part of Europe as a european state) is still very much in place and a new strategy of foreign engagement and multilateral cooperation must be sought to fully harness the positive effects of Turkey’s dynamic change.Turkey no longer solely represents a geographic barrier against communism, but rather is transforming itself to meet the various threats emerging but also opportunities from its new geopolitical environment. In this context, Turkey’s regional role has shifted to a global role. In the words of Turkey’s foreign minister Ali Babacan, “Turkey is on the way from a regional player to a global player and is ready to take the responsibility for this new role”.[3]

Turkey has been historically a focal point for the Middle East, Africa, Europe and Asia. As the heart of the Ottoman Empire, Turkey controlled lands stretching from the Balkans down into the Middle East and through North Africa.As a result of its location in the Balkans bordering Hungary and Russia, and its Islamic roots, the Ottoman Empire soon began to generate tension with its Great Power neighbors, the Austrian-Hungarian and the Russian Empires. Thus , the borders of the so-called Western and Islamic civilizations were created.[4]

Today, Turkey continues to be a focal point for many of the worlds most important civilizations, religions and geographies. There are four reigons where Turkey plays now a new role and “revisiting “her policies.The main architect of this revision is Prof. Ahmed Davudoglu, the advisor the the prime minister, who got an international reputation with his book “strategic depth”.[5] He was not an advisor when his most cited book in Turkish foreign policy studies was published. After he assumed his new role as advisor in November 2002 , he has also developed some new visions which contradict with his book!!! In his TV appearance early 2008 he was putting his views under the title “Turkey’s New Foreign Policy Vision”. [6]

The basic policy principles of Davudoglu are those:

1) Balance between freedom and security

2) Zero problems with the neighbors

3) Multi-dimonsional and multi-track policies

4) A new diplomatic discourse based on firm-flexibility

5) Rhythmic diplomacy

Now, how Turkey is dealing with the EU, USA and Russia are our focuse of this “new vision” . Of course the other regions will be also mentioned but not in detail debated.As Sedat Laçiner, Director of USAK in Ankara (International Strategic Studies ) critices that, Davudoglu’s policies are a “departure from traditional Turkish foreign policy”.In our view, it is rather a transformation then a departure.[7]

Turkey’s Relatıons Wıth The European Unıon

The relations between Turkey and EU has taken a new quality since Turkey started negotiations October 4 ,2005.Whether Turkey is a European country or not is still debated. But, what can not be debated is the fact that Turkey is already a “negotiating country” with the EU with the aim to become one day full member though there is no fixed dated and the negotiations are “open ended”.No doubt, since Turkey is a negotiating country, Turkey is now more, relaible, managable, trustable and most of all reform willing country.There are some points why Turkey has accepted an “opend end” negotiation style in December 2004 where Turkey was promised to start the negotiations in 2005.There were for both sides reasons to start the negotiations.

First from Turkish point of view, the reasons were those:

1) The begin of negotiations made Turkey indeed the best example how a muslim country can become democratic and share the political values with the EU. One should not forget that the political values are the result more than 250 years reform processes in Turkey.

2) Turkey was having now the EU as economic factor on her side. Becuase to negotiate with the EU made Turkey internationaly stronger and reliable. Since then Turkey has challenged every international economic crisis which was not the case in the 90’s and early 2000. Turkey’s economy is growing every year between 7-10 %. Turkey is also on the way to become 1 trillion dollar economy in the next 5-8 years if the grwoth rates remain like today.

3) Turkey was accepting the “open end” negotiations with the intention that the EU reforms are good for Turkey and the level of democratic quality as well as every day life would improve during the reform process. Nobody expects also in Turkey that Turkey would become full member of the EU in the next ten years.

4) Turkey is also providing additional security to EU after NATO. The European Common and Security Policy is also for Turkey very important and Turkey wants to be considered in this respect also a European country.At least in EU the strategic thinking community considers Turkey as an essential part of Grand Strategy of Europe. The 2005 September publication of 8 European Wise Man under the leadership of former President of Finland Marti Ahtisaari showed once again that Turkey is part of EU security.

The Reasons for the EU were Following:

1) To begin the negotiations with Turkey would show that the EU is not a “Christian Club” and the EU gives to the Islamic World the message that any country which shares the same political values can start the negotiations. Since 2005 there is a new enthusiasm among the Mediterranean countries in particular to get associates treaties with the EU.

2) EU has given a message to the USA that Turkey has to fulfill the criteria now and its now “ “european business” not the US business. As commonly known , the US has always supported and still supporting the EU vocation of Turkey.The EU showed the US that not like in case of NATO membership of Turkey in the early 50’s where the US pressure contributed to the membership of Turkey into NATO.Indeed, it is a Turkey-EU business and it will take some more time obviously.

3) The EU was also giving a message to Russia where Russia had some concerns with the Islamic terörist groups. A with the EU negotiating Turkey is also relaible and trustable for Russia. The oil and gas flow to the EU markets can go without problem. The EU-Russian relations were also now more stable.

4) As the enlargement commissioner Günter Verheugen was stating early 2005 that if the EU would like to play a global role, Turkey could contribute immensely. Strategically speaking there is a concencus among the EU strategist that with Turkey EU is more active and relaible.This is to be seen in the EU policies towards Islamic world in particular.

Turkey’s relations with EU has also a great impact on domestic democratization and economic transformation.Therefore it is not in the scope of our article.

Turkey’s Relatıons Wıth The Us

Turkey’s close partnership with the US reached last year the level of strategic partnership when Turkey’s prime minister visited US president on November 5, 2007.No doubt, the close security ties between US and Turkey have always been a driving force in their relationship and it will remain also like this.Since September 11, Turkey and US are in the same camp to fight international terrorism and Turkey is still target of Al Qaeda terrorism.[8]

In the last years there a some concern of Washington to observe increasing anti-Americanism in Turkey, particularly since 2003 the American intervention in Iraq.Turkey was not allowing the American forces to pass through Turkey and the Bush Administration was more than disappointed.Therefore, US remains Turkey’s first choice in security issues.[9]

President Bush has supported actively the promotion of Turkey as an example in the Middle East region and has actively worked to include Turkey in various US-led regional multilateral forums.[10]

The US –led Broader Middle East ınıtative ,unveiled by President Bush in 2004 and endorsed by Turkish Prime Miniter Erdogan, included the promotion of political freedom,equality for woman, access to education, the creation of free trade zones in the region, new financing for small businesses and help overseeing elections.In this respect, Turkey’s role as a secular and democratic has increasingly become the most important factor for the US despite Turkey’s own hesitation with being offered as a model.[11]

Turkey is very encouraged also by the US –support for trhe EU membership. In particular 2005 , US has indeed very much given every support like in 1999 candidate status discussions. This trasdional support of the US seem s to remain also in future.But also in the Cyprus issue US was supportiv and Turkey still hopes that the solution on the Island will be reached within UN talks.

Turkey considers USA as a partner on glabal scale and this is why the Turkish-American relations on security matters will intensfy. Also in her fight against PKK, Turkey has received in the last 8 months not only strategic intelligence support but also President Bush declared PKK as common enemy of Turkey and US. Since this declaration in November 5 ,2007, The US image in Turkey experiences a positive development.In a public survey conducted by German Marshall Fund in 2006, Turkey was the only European country where 87% of peole were not agreeing with the US policies on the regional as well as in global scale. But now the tendency is moving into positive one.

Turkey And Russıan Relatıons

Since the end of the Cold War, Turkish- Russian relations have experinced a steady improvement. Though both contries have mostly found on the opposite sides of history, it seems now that they are on the same side if one takes the relations from today. Turkey is Russias fourth foreign trade partner where Russia is at the moment with 26 billion dollars trade occupies the first place in Turkish foreign trade.Russia is at the moment the main supplier of oil and gas to Turkey and in energy field there are window of opportunities for both countries.In the last 10 year, in particular, Russia has engaged with Turkey in the Black Sea, Caucasia and Central Asia so much that Russia is now seen as a reliable partner for many Turks.It does not mean , however, the historcial scepticism faded away for ever, but Turkey and Russia are two potential partner in regional as well in global politics.There is also first time in the history of both countries that the image of Russia is very positive in Turkey and vice versa.Ankara and Moscow have now more opportunites for regional cooperation than ever before.Also the elites of both countries are now in an era to “discover” each side. Turkey is well aware that Russia is certainly an hitorical “ balance of power” instrument for Turkey in her relations towards EU and US. But this time as a “softpower” and as a partner of Washington and Brussels, creating new opportunities in economic field with Russia’s new policies in the region. Black Sea is definetely creating this type of synergie as well as Central Asia.Turkey does not perceive Russia as a direct threat to Turkey’s security, since the publication of Turkish “White Book” on the threats on Turkey. In other words, Russia is the “new partner” in Turkey’s revised foreign and economic policies.

CONCLUSION:

No doubt, Turkey’s new geopolitical environment has been shaped by the end of Cold War and the events of September 11.Therefore, Turkey has adjusted herself into this new strategic enivronment very fast. Turkey is having a “revised” relations with the global power centers as US, EU and Russia.Turkey’s active involment as well as multi-dimensional approach in recent years put Turkey also in the eyes of these power centers into a new categorie.Turkey’s regional and global responsibilities increase the more Turkey is getting in international politics. In the literature t, there many views which talks of Turkey as “new republic” and as “soft power”.[12]

Turkey’s new geopolitical environment is changing and very dynamic. “The new policy” of Turkey is just a response to the developments with one difference. Before the Cold War, Turkish foreign policy was very reactive, but now is active and responsibility taking. In other words, Turkish foreign policy is now experincing in the real sense a paradigmatic shift and establishes new principles. It is not a break uop with the traditions of Turkish Repuplic but rather adjusment to the new necessities of today. This paradigmatic shift has acrually just started and there is a long way to go. Turkey is, as it looks, not on the wrong side of history with this changes, on the contary , as an emerging soft power is a on the right way. This is the imperative of the Zeitgeist also.[13]

Future of NATO – Future of a Global Security Risk: Continuity of Enlargement or Global Resignation?

Ivo Samson,

Ph.D., Head of the International Security Program

in the Research Center

of the Slovak Foreign Policy Association in Bratislava

In the second half of the 1990s, the idea integrating Slovakia into NATO was meeting a severe resistance in the society: not only leftist and extreme right-wing political streams were rejecting this idea, but also the statistically absolute majority of the population did not support the idea. One of the often repeated stereotypes used against the NATO integration of the country was the argument about a security risk, which allegedly the NATO enlargement would produce.

In the course of the time – due to a long campaign in mass media and also thanks to activities of numerous NGOs, around the year 2000 the absolute majority of the population started to support the membership in the Alliance according to regularly hold opinion polls. After the official admission of Slovakia into NATO in 2004, the support for NATO has remained stable up to 2008 and all political parties represented in the Parliament regardless of their left or right orientation accept the NATO membership. There even exists a broad political consensus that NATO should be further enlarged, because owing to global security threats, a “fortress NATO” would involve an intolerable security risk.

Evaluating the enlargement policy of NATO, we can resort to several criteria for the next steps which can be expected from NATO. Looking into the history of the Alliance, one can say that NATO is “condemned” to further expansion, as the basic NATO document – the Washington Treaty of 1949 – does not create any formal hurdle for blocking the entry of any European country willing to join. Since the mid-1990s, the only condition to be fulfilled by the candidate country is to fulfill certain criteria. Sure, one has also to find a consensus among all member countries. Anyway, only Macedonia – measured against the results of the Bucharest NATO Summit in 2008 – seems to be a hopeless case finding an adversary in the Greek historic megalomania and its obsession by insignia of greatness belonging to the past. Regardless of the Greek veto in this special, Macedonian case, NATO will obviously further enlarge, although it will have - like the EU - to adapt its philosophy and documentary basis to new circumstances, i.e. an steadily rising number of member states and the increasing problem in reaching a consensus in such a large and diverse body.

Global Threats as Facilitator of NATO Enlargement

Recognition of the fact that there exist both ballistic missile threats for NATO countries (article 37 of the Final Declaration in Bucharest) and particular – one-country-generated global nuclear and missile threats (article 41 of the Final Declaration) has created a relatively thriving ground for further enlargement: a collective defense against global security threats is the most effective answer to resist them. Refusal of joining forces vis a vis these global threats would mean producing an intolerable global security risk.

While general trends and regional developments are important indicators of the direction in which different parts of the international system may be heading, in themselves, they do not provide a totally reliable picture of what the security setting will be in the world (not even in Europe) in two, three or four years. In the security policy there exists a number of variables and one must reckon with the most surprising and unexpected changes in world security constellation. Both the Kosovo crisis and the 9/11 seemed to confirm the rationality of the decision to open the door for Eastern enlargements. In the first case, three NATO newcomers became participating countries in the military campaign of NATO against the former Yugoslavia only days after their admission to the Alliance. In the second case, one can argue that the ISAF campaign in Afghanistan is much more relevant for the rest of the world with NATO having 26 member states as it would have been NATO of 16.

The future of NATO and its ability to challenge global security risks (including the ungrateful task of peace-enforcement and peace-keeping in failed states) depends, however, as before on the attitude of several “old” variables, namely on states or groups of states.

At present, we can still witness strategic triangles and claims that long-term developments in the world can roughly be thought of as the interaction among seven key states or actors. In addition to the United States, these include China, the European Union, Iran, India, Japan, and Russia. Not surprisingly, this list corresponds to the most commonly cited group of contenders for regional-hegemony and/or power status at the beginning of the 21st century. Thus, we find Central Eastern Europe (CEE) as a region, whose security is crucial for three out of six key actors which are directly influenced by the expansion of NATO. Thus, for CEE one can identify the future evolution of Russia, the European Union and the North Atlantic Alliance. Besides of the above mentioned countries, which represent the calculable global security risks, one increasingly takes account of unforeseen developments in various parts of the global world, which still more underscores the relevance of “old” variables.

The European Triangle: The EU, Russia and the USA

The European (or Europe-related) triangle is crucial not only for the future of NATO and the future NATO enlargement, but for global world stability as well. Contrary to most predictions following the end of the Cold War, Europe’s importance has failed to diminish as a central area of strategic interest for the USA. The commitment of U.S forces to peace enforcement in the former Yugoslavia, the contribution of American political and economic resources to the enlargement of the Atlantic Alliance, and the support of most European allies for U.S –led military operations in the Gulf and elsewhere, all are testimony to the continued importance of the Atlantic tie for CEE countries and Europe as a whole. Though it no longer enjoys the clear predominance that it once did in US security planning, Europe has remained more at the forefront of US strategic interests than many would have thought in the early 1990`, when the coming of the “Asian century” was widely heralded as the principle focal point for the United States` future orientation. With the diminishing of the European role in the world’s security the automatic decline of the role of CEE countries would be a logical follow-up.

In the sphere of security we are facing a somewhat hazardous development that is connected with the projects of an autonomous European defense. The projects of CESDP versus the almost forgotten ESDI is concerning the future security of the CEE countries in a very important aspect: Sooner or later, they will have to decide if they want to be part of a closer Europe or of the transatlantic Euro-American space. The international “war on terrorism” has only postponed the debate on Trans-Atlantic relationship. It can be expected that neither the new European Security Strategy, nor a revised NATO Strategic Concept (in 2009) will dare to change the status quoin Trans-Atlantic relations. This is rather good news from the aspect of further NATO enlargement, because here there are no serious interior (within NATO) obstacles for being dynamic in this respect. One important change – measured against the second half of the 1990s – is clearly evident, however. The CEE countries are not more totally helpless and can formulate their stance to the so called European “integrationalism” or “atlanticism” in an open way. Before 1999, respectively 2004 (the big EU and NATO enlargements) they faced a dilemma. If they had voted in favor of the ESDP, they would have necessarily faced an adverse reaction of Washington. Had they expressed their support for the ESDI, i.e. an unchanged status quo in the North Atlantic Alliance under an US hegemony, they would have run the risk of producing adversaries of their EU-admission in some European capitals. Today, non-NATO and non-EU members from CEE (Ukraine being the most prominent example) find themselves in the same precarious situation.

The security philosophy of some CEE countries is, therefore, not able to formulate a clear position to the obvious two arrogances we can witness on both sides of the Atlantic: On one hand, we have the US attitude to the alleged European security laziness as it was formulated in one of the US foreign policy doctrines, in the so called Nixon doctrine of 1972 saying that “the US should undertake all possible efforts to reduce the European dependence on US troops”. What all the American administrations after the end of the Cold War repeatedly emphasized was the opinion that the European allies should increase their defense expenditures without the right to have a greater say in the transatlantic defense. The Europeans countered this arrogance with maybe a bigger one: to keep the defense budgets at the lowest level possible, but to get a bigger say in NATO at the same time.

Reduction of defense costs is a plague in most of the NATO countries regardless of their geographic placement. Uneven investments into military capabilities are one of the most critical factors not so much for the future enlargement of NATO, but for its cohesiveness and efficiency. Slovakia, by the way, has followed the general trend of reducing its defense costs, too.[14]

Russia’s ability to “co-decide” the NATO enlargement has proven distinctly at the Bucharest NATO Summit in 2008. Even in spite of the generally acknowledged fact that Russia is no more a superpower and is not in the position to pose a security threat to its former allies, which became NATO members, the fear of the Russian great power is deeply incorporated in the security thinking of CEE countries. Paradoxically, as to the further NATO enlargement, the CEE countries have been more able to resist the Russian pressure than countries like France or Germany. This is the most remarkable, the most the CEE are dependent on Russian strategic materials (e.g. the dependence of Slovakia on Russian natural gas equals to 100%, as to the oil the dependence makes 97%).

The CEE countries were less successful in expressing solidarity with the Czech Republic and Poland, which became targets of Russian political attacks and even military threats in 2008 because of their bilateral agreements with the USA on anti-missile defense. Here, the strengthening of Russian influence in post-Putin Russia is obvious.

The third and final major issue at play in the European Triangle is Russia’s own internal development and the implications of Russia’s security evolution for its neighbors. NATO’s new CEE members and other prospective NATO candidates (Georgia being a prominent example here) must be basically interested (even if they do not dare to admit it openly) in securing NATO’s article V defense commitment as a hedge against the possible regeneration of Russian military power, which is underway. Whatever the reality of Russian military capabilities now and in the foreseeable future might be, it is still security from Moscow that should forge the national security interests of CEE in NATO. This is, however, a double-edged situation. If NATO as a whole claims (with full right) that NATO’s enlargement is not directed against Russia, it is true. Should Russia, however, continue its relapse into former pre-Soviet or Soviet-styled hegemonism, NATO will necessarily serve as the main security guarantee of the independence and democratic development of post-communist countries in CEE.

Anyway, once more, the architecture of international relations, as exemplified at this security contribution, changed and is changing so dramatically that there is no other chance than to work with scenarios.

|Year |Korunas (Skk) |% of GDP |Year |Korunas (Skk) |% of GDP |

| |in bn | | |in bn | |

|1993 | 8, 2 |2, 2 |2001 |16, 7 |1, 8 |

|1994 | 9, 9 |2, 18 |2002 |19, 9 |1, 9 |

|1995 |12, 9 |2, 5 |2003 |21, 7 |1, 9 |

|1996 |13,6 |2, 33 |2004 |23, 2 |1, 82 |

|1997 |14, 3 |2, 17 |2005 |25, 5 |1, 77 |

|1998 |14, 05 |1, 9 |2006 |27, 9 |1, 66 |

|1999 |13, 85 |1, 7 |2007 |28, 5 |1, 64 |

|2000 |15, 05 |1, 7 |2008 |31, 2 |1, 59 |

NATO´s Evolution and the Role of Central Eastern Europe

If the European integration is the crucial point on which Europe’s future turns, NATO is the main barometer of how Europe’s internal system changes affect the transatlantic relationship and the position of CEE. NATO’s future must, therefore, be seen as the second central issue at play in the European triangle. It will be the prime determinant of how functionally useful the US – European partnership is for transatlantic security planners. Though joint cooperation by US and European allies on international crises will still be possible under the institutional umbrella of the Atlantic Alliance, the type of close planning and coordination that has been made possible by NATO may begin to change. Obviously, prospects for combined military action – already a complex and difficult task – would experience a severe setback in the institutional framework if NATO is weakened or if NATO is unable to enlarge. Even if NATO continues unchanged, the widening gap between American and European military capabilities will adversely effect combined planning.

Yet, far better than most observers initially expected, NATO has adapted well to the post-Cold War era and has remained the single most relevant institution both to European security planning and to the expectations of the most CEEC to see their security guaranteed. The admission of altogether 10 new members between 1999 and 2004, invitation of other two CEE countries to join the Alliance in 2008 and the promulgation of the new strategic concept after the Bucharest NATO Summit designed to enhance the Alliance’s relevance in the next years has, of course, another important meaning than only to give hard security guarantees to post-communist countries.

With the enlargement NATO, especially the USA, solved two burning problems: first, it postponed the discussion about the sense of NATO’s existence after the bipolar world and the Cold War enemy number one disappeared. The discussion of any radical NATO reform was ousted by the new agenda the USA posed on the agenda: Eastern enlargement. As during the 1990s the European allies remained more or less passive in the enlargement discussion and the NATO expansion toward the East was accomplished due to an American pressure, the USA solved, at least temporarily, another burning problem: they influenced the intra-European discussion about the Atlanticism. The fact that the NATO newcomers from CEE owe their NATO membership first of all to the USA, helped to win new trans-Atlanticist allies within the framework of the Alliance. Although statements like new Trojan horses of the US foreign policy and US and strategic interests (which was the slogans heard especially in the first stages of the 2003 Iraq crisis) should be taken con grano salis, i.e. very carefully, the fact is the newcomers from CEE have acted in a more Atlanticist way in the Alliance. This model, no doubt might be further elaborated in the course of further NATO enlargement in direction of Ukraine, Moldova and Western Balkans.

Even so, doubts remain about NATO´ s future and its long-term effectiveness as the institutional basis for 21st century European security planning. Apart from questions relating to the Alliance’s mandate for operations in areas beyond NATO and for non-Article V tasks, there are apparent differences among Alliance members over NATO’s role in counter-proliferation planning, the use of NATO assets for operations in which the USA prefers not to participate, Russia’s s role in influencing NATO-made decisions (as exemplified in Bucharest in 2008), the issue of autonomous European defense and, of course, about the pace and direction of further NATO enlargement.

NATO will have to face the likelihood that its ability to act in certain non-Article V contingencies will be limited by the need to reconcile intra-European perspectives, and also American and European views limiting the capacity for timely response, and, quite possible, operational decisions. Indeed, the Alliance campaign against Serbia, KFOR operation in Kosovo, the problems associated with ISAF (not to speak about the failure to include NATO into the solution of the Iraqi crisis) demonstrate the constraints on NATO action that are imposed by the need to sustain Alliance consensus. The so-called Clinton doctrine (saying that the USA had the right to intervene militarily against sovereign states if humanitarian considerations show a need of this) and, of course the so-called Bush doctrine can be questioned any time by the European allies.

In the future, this is more likely to be problematic, more so, if the Europeans manage to evince greater unity in the security and foreign policy outlook. In this sense, even the CEE countries must simply view the ESDP as a “mixed bag”. On the one hand, if Europe is successful in developing a stronger independent defense capabilities – to include (albeit limited) power projection forces – European allies as a whole will be capable of greater contributions to combat operations in which NATO might be involved. US concerns over burden-sharing and risk-sharing (that is the main problem – the burden-sharing and the proverbial American naivety) seems to give the chance to the CEE countries to act as a more decisive actor within NATO and to develop a special security identity within the Alliance.

At the same time, however, a more capable Europe may also be a more assertive partner: one that might seek a greater share of the power positions in the NATO command structure and a leadership role in crisis situations. Once more, the minds divide concerning this issue. Let us imagine a humanitarian action undertaken by NATO – an action following the non-Article V tasks. And imagine that the commander of the joint operation is an American one of his deputies is from Germany or from France (or from Poland). Other important figures, both political, and military ones come from other NATO countries. Lack of cohesive command has often been added as one of main deficits of the ISAF operation in Afghanistan.

A successful military operation has always been very complicated even by one, undivided command. A combined multinational command might produce additional problems.

Having noted this, it is still not clear that the European members of NATO will be willing to make the financial outlays needed to acquire adequate strategic lift and the other capabilities necessary for the creation of a truly independent European defense force – one that would have the capacity to undertake operations beyond NATO territory without the direct participation of US troops or assets. Moreover, a more politically integrated Europe, with an effective Economic and Monetary Union, does not necessarily spell the end of the trans-Atlantic relationship. What is clear, however, is that if NATO is to survive as an effective mechanism for trans-Atlantic security cooperation, it will need to adapt to the potential for a much stronger, more integrated European partner. The role of the CEE countries in this re-defined relationship is still open.

Given current trends and European aspirations with regard to ESDP, the possibility of such an emerging actor needs at least to be given closer consideration in long-term Euro-American policy planning with respect to NATO. For the fortunes of the CEE countries a certain deficiency can be easily discovered. Though NATO has already taken some steps to streamline its institutions and command structures, there remains the fear that further enlargement of the Alliance will promote decision-making troubles and ultimately weaken NATO’s effectiveness. The catastrophic scenario has been called OSCE II or NATO as “paper tiger”.

Instead of Conclusion

The rapid and changing character of global security risks would turn the policy of closed door for further NATO enlargement into a global security risk. The basic problem NATO has today is the deficit of political cohesiveness, efficient command and readiness to engage in beyond article 5 missions. In opposition to fears posed by some “old” NATO members before the two waves of NATO enlargement (1999 and 2004), the new NATO members from Central Eastern Europe have definitely contributed to more efficient NATO, even if they also succumbed to the general European NATO trend as to the unwillingness to invest more financial means in defense costs. Practically in all new NATO member countries (without any single exception), the NATO admission also led to a strengthening of political institutions and to an improved civil-military relationship. In spite of the fact that there are still skeptical views of the necessity to enlarge NATO, at the basis of the empirical evidence, each single country having joined NATO also increased the weight the NATO enjoys on global scale.

Discussion on the New Strategic Concept and the Prospects of NATO’s Transformation

Dr Marek Madej,

Polish Institute

of International Affairs (PISM)

It is rather truism, but for every organization, and for alliances in particular, issue of having resources and capabilities sufficient to perform its functions is something of utmost importance. Indeed, without accurate capabilities even the strong political will and absolute unity of members won’t help to make the alliance effective and viable. Formulating the catalogue of capabilities required by particular alliance is obviously strictly linked to the members’ perception of the role of their alliance, its objectives and tasks. One of the best ways to define and present these fundamental goals and functions would be accurate, comprehensive, coherent and up-to-date strategic concept, prepared in the form of public document, agreed and signed by high-level officials from all member states. So the link between these two issues – strategic concept and capabilities catalogue - is evident and self-explicable.

Discussion On New Nato Strategic Concept Since 9/11 – Brief Overview

The question of strategic concept and need to revise it is definitely not a new topic on NATO agenda. In fact, some analysts and politicians put that idea on the table almost immediately after terrorists attacks in New York and Washington on September 11th, 2001. Since that day, they argued, global situation in security realm had changed so profoundly that it would force NATO to react not only by using military means directly against culprits of this attacks, their supporters, followers and copycats, but also by changing radically its threat assessment and perception of Alliance’s priorities. In reaction to the events of 9/11 NATO decided to invoke art. 5 of Washington Treaty, which obliged allies to conduct collective defense. It was not only manifestation of solidarity of the members (important even in spite of rather peculiar, because of initial conditionality, way of introducing art. 5), but also a sign of the will to reformulating NATO tasks by putting fight against terrorism and proliferation of Weapons of Mass destruction on the top of the Alliance’s agenda. In opinion of some observers effective action to counter these threats would require organizational and doctrinal changes, including at least significant modification of Alliance’s strategic concept.

But efforts to promptly revise and update NATO strategic concept were very quickly abandoned. There were many reasons of it: dynamics of events after 9/11 was very high and NATO, quite understandably, adopted “first act – conceptualize later” approach. In less than a month the US and United Kingdom decided to start bombardments of Afghanistan, where al Qaeda, terrorist organization responsible for 9/11 attacks, had its safe havens. Nevertheless, due to the limited capabilities of NATO and its rather poor performance during the Kosovo war, but also because of the strong will in Washington to avoid to be “handcuffed” by multilateral decision-making process, the operation was conducted without direct engagement of the Alliance as a whole. Despite this NATO reaction to 9/11 was also important, even if limited to rather auxiliary role (operations Eagle Assist and Active Endeavour, gradual substitution of US forces in Bosnia by European troops). But in such “war-like” circumstances there was simply no time for profound strategic reflection and doctrinal disputes. Moreover, last strategic concept was adopted just two years earlier, at Washington summit in 1999, after long and turbulent debate, and in opinion of many was flexible enough to serve as a useful fundament for planning and organizing new missions connected with fighting terrorism and proliferation. That is why during the Prague summit in November 2002 discussion on Alliance’s strategy was limited, as well as doctrinal changes. Despite this some important documents, like NATO strategy to combat terrorism and declaration if Prague Capabilities Commitment (PCC), were adopted, albeit they had rather detailed character and were only complementary to more general in scope strategic concept from Washington. All in all, the discussion on new NATO strategy was kept open.

Then came Iraqi debacle. Dispute over the legitimacy and rationale of the attack on Iraq caused such a deep rift in transatlantic community that any discussion on new strategic concept started to be simply impossible. So the subject virtually ceased from NATO agenda. Summit in Istanbul in 2004, during which some wounds in transatlantic relations have been healed (at least the most serious of them), couldn’t change significantly the overall picture.

But two years later, in 2006, there were signs of rapprochement, which gave ground for optimism. The issue of preparing new or at least modify current strategic concept returned to the place on the top of the NATO agenda just before the Riga summit (November 2006). But again doubts over timing and the readiness of allies to find a consensus in such a general and complex issue, as well as even more important concerns over current “day-by-day” NATO activities (particularly the fate of ISAF mission in Afghanistan), prevailed. In Riga allies were able to agree only on definitely less ambitious proposition, a surrogate of the new strategic concept – so called Comprehensive Political Guidance[15]. In fact, NATO started at that meeting a practice, which Peter van Ham labeled “kicking can down the road game”: due to the fact that we have more urgent problems (ongoing operations, particularly in Afghanistan, enlargement, etc.), the disputes on strategic issues – despite their importance - could wait and would be solved later, in more favorable circumstances[16]. To ease the disappointment, leaders of the Alliance declared in Riga, that they would like to complete works on new strategic concept in 2009, which could help to celebrate properly the 60th anniversary of the creation of the Alliance.

After Riga summit discussion on strategic concept again lost its momentum and before the Bucharest summit (April 2008) efforts to revive this discussion were rather limited in scope and taken without enthusiasm or faith. Indeed, in Bucharest issue of strategic concept was virtually absent from the talks, so the illusory hopes of the most optimistic analysts that NATO would officially launch during this meeting works on draft of the new one were quickly dispelled. It would mean that on the next summit (in Strasbourg and Kehl, two neighboring cities on both sides of the French-German border), not only new strategic concept won’t be adopted, but even a first draft of it won’t be presented. Moreover, at Bucharest summit leaders of the Alliance gave a rather ominous signal – in the final declaration from the summit they requested the North Atlantic Council (NAC) to prepare a Declaration on Alliance Security for adoption at their next meeting in 2009. Talks on document of this kind, idea of which is extremely vague, could suggest that inauguration of works on new strategic concept would be delayed even further. Of course, it is easy to find very practical reasons of such an attitude of Alliance’s leaders – timing of the discussion would be very unfortunate due to the coming presidential election in the US and parliamentary election in Germany in 2009. But still the possibility that NATO would abandon (at least for some time) works on relevant strategic plans just to follow the path of OSCE and start to adopt high-rank official like Declaration on Security, which would lack any substantial meaning and merit, cannot be totally excluded.

Current Phase of Discussion on Strategic Concept

As we have seen, discussion on new strategic concept is currently definitely far from conclusive end. Moreover, the situation today is rather odd: almost every member of the Alliance declares - more or less officially - his will to start a substantial debate on reviewing strategic concept and formulating a new one, but in fact nobody is doing something real to complete this task.

The most important arguments presented frequently by the proponents of the prompt start of the discussion on new strategic concept are following:

• The existing strategic concept has been overtaken by events, particularly 9/11 and its consequences, war in Afghanistan and Iraq, but also enlargement, to the point where it allegedly can no longer be a guidance for alliance’s policies and activities.

• Without reliable basis in obsolete strategic concept from Washington, NATO current decisions concerning military or other (diplomatic, financial) engagement as well as alliance development suffers from inadequate, partial strategic vision. The result is equally partial and inadequate NATO response to current security threats and challenges.

• The period of disagreement among NATO members lasted simply for too long and discussion over new strategic concept, which should end with adopting a new version of this document, would help to reestablish a unity of efforts among allies

• NATO is now engaged on increasingly global scale and this fact creates the need of appropriate adjustment of doctrinal fundaments for such activities.

• The Alliance suffers seriously from lack of public support in majority of member states (if not in all of them). Public opinion have problems with understanding the course of evolution of the Alliance and rationale for its current operational engagement, enlargement or other organizational changes, as well as for the significant part of military spending. Therefore citizens are reluctant to accept decision concerning new NATO missions, particularly if they could be costly and prolonged. Clear presentation of NATO goals and duties in form of official document like commonly formulated new strategic concept would help to restore public confidence in organization.

• Adopting of a new strategic concept would give NATO – as it always gave in the past, in cases of all 5 former strategic concepts – a new impetus to develop.

• Currently, after some kind of “transatlantic rapprochement, it is possible to carry out the process of formulation of new strategic concept successfully, although all members have to present firm political will and determination in their efforts.

Critics skeptical to that idea respond presenting several arguments against it:

• Internal divisions in NATO are still too profound and the organization as a whole, as well as its particular members, are still too uncertain of its strategic priorities to start such a general discussion.

• Trying to write a new strategic concept would create so much political controversy, that it could even deepen internal division and animosities among members. Because of that improvements achieved in transatlantic relations in last few years could be lost by allegedly premature effort to update Alliance’s strategic concept. As a result it would do more harm than good, so it is not worthy to begin the whole process.

• There is high probability that new strategic concept, if allies manage to formulate it, won’t be better (that is more accurate, comprehensive, coherent and feasible in context of the new international environment) than that adopted in Washington in 1999.

• There are alternative and “safer” options – possibility of combining old strategic concept from Washington with set of other documents, particularly future NATO summit communiqués or declarations adopted by NAC. Even if these documents would be less general in scope and have lower rank than “regular” strategic concept, they could be sufficient to define in rather comprehensive and functional manner basic principles, goals and tasks of NATO. And their adoption would be easier and less controversial for members than formulating more general in scope strategic concept.

• In recent years NATO has demonstrated ability to pursue new capabilities, tasks and operations without updated strategic concept. In context of ongoing operations and possibility of their success or failure it is more effective to take practical steps than wasting time for long, hard and to some degree “abstract” discussion on strategic concept (that is not linked directly to the most urgent problems of NATO missions). High-rank documents like strategic concept won’t improve NATO’s performance in really significant way and their usefulness is rather limited.

To sum up this debate, we can say, that arguments supporting the idea of formulating new strategic concept are based mainly on two assumption: (1) Washington strategic concept is already out-dated and insufficient and (2) lack of up-to-date strategic concept would have substantial negative impact on NATO’s performance. Critics of that proposition stress in response the risk of exacerbating political divisions and organizational problems by discussing such a controversial issue like a overall strategy of the Alliance. In addition, they question the practical value of updated strategic concept. Interestingly, only minority of analysts and politicians suggest that strategic concept from Washington is still flexible and feasible enough to serve as a doctrinal fundament for future NATO activities and evolution. But even if there is common understanding of the obsoleteness of the old strategic concept and the need to formulate new one, differences over the possibility of achieving this in current conditions and in assessment of political costs of such success (or even mere efforts to reach it) virtually block any substantial progress in this direction.

Nato (Military) Transformation – Idea And Evolution Of The Concept

The term “transformation” in NATO dictionary has rather specific meaning. It is generally used to describe changes and improvements in broadly defined military capabilities of the Alliance (forces, their training and equipment, military command structure, evolution of military doctrines). The very concept of this kind of transformation was for the first time presented in comprehensive manner at Prague summit in November 2002, even if some projects linked to this idea, like for example Defense Capabilities Initiative adopted at Washington summit in 1999, were invented and developed earlier. The program (or, to speak more precisely, set of programs), which was invented in the reaction to 9/11 and was designed to improve alliance capability to counter new threats and challenges posed by terrorists and other non-state actors, challenges linked to WMD proliferation and risks emanated from failed states, was inaugurated with big impetus and enthusiasm. In Prague very ambitious and broad in scope Prague Capabilities Commitments (PCC) were adopted and works on elite NATO Response Force begun. After next six months new, slimmer and more functional military command structure of the Alliance was established.

But not later than in 2003 the process begun to drag and new obstacles to military transformation emerged. Obviously one of them was lack of sufficient financial resources, particularly among European members. There were also some differences between allies in assessment of NATO weaknesses, needs and investment priorities. Transformation agenda was defined mainly by Americans, who has the biggest impact on the recently established (in 2003) Allied Command for Transformation in Norfolk, Virginia. They promoted highly “technical” vision of transformation, rooted in the idea of the Revolution in Military Affairs and focused mainly on the development of “hard” military capabilities, useful in full scale intra-state wars or seek-and destroy missions rather than stabilization or peace-building operations. But the really key factor was undoubtedly growing NATO operational engagement, particularly since the decision to expand the area of responsibility of ISAF mission in Afghanistan (2005). Allies have to cope with skyrocketing costs and growing organizational burden of NATO out-of-area missions. So their determination in continuing military transformation, costly, complex and long-term enterprise, radically decreased. As a result the concept, or rather way of its execution, started to be perceived as dysfunctional, fragmented, unclear and “too technical”, especially for decision-makers and public opinion. That deepened even further the tendency to slow the pace and limit the scope of transformation. Of course there were some efforts to revive the process, last of which was adoption of Comprehensive Political Guidance at Riga summit, but their results were rather moderate.

Since the very beginning transformation concept has one very important and weakness of general nature – changes in equipment, organization and training of forces of allies had not been accompanied by the reform of financial aspects of NATO operations and development. The result was that formulated in the nineties on ad hoc basis rule “cost lie where the fall” (which in general means that every ally pays all costs of his activities under the NATO flag or auspices) remained to be irrefutable principle, despite growing ineffectiveness and anachronism of such mechanism. Maintaining such an inflexible solution had additional, but significant negative impact on the pace and course of transformation as such.

The example of NATO Response Force (NRF) perfectly illustrate the course of evolution of NATO military transformation and is very helpful in understanding the nature of its problems. Designed as a flagship of transformation, as well as its test-bed, NRF were expected to serve simultaneously as a real rapid reaction force (“NATO spearhead”) and as a some kind of catalyst to the transformation as such, particularly in case of European armed forces. At the beginning it seemed to be a real success story: initial operational capability of NRF was declared in October 2003, and the force were used even before declaring them as fully operational in two humanitarian relief missions (in the USA after the hurricane Catrina in 2005 and in Pakistan after the earthquake, 2005-2006). But then significant problems emerged - only thanks to U.S. last-minute decision to assign additional troops it was possible to declare full operational capability (FOC) of NRF at Riga summit in 2006. Moreover, due to controversies among allies over the circumstances and mechanism of their deployment, as well as complex financial issues, these elite, but very expensive force started to serve as an example of proverbial white elephant, use of which is highly improbable[17]. In such situation allies, having problems with generating sufficient amount of units with adequate capabilities for NRF and simultaneously increasing their involvement in Afghanistan, decided to scale down numbers of troops in NRF from 25 000 to 17 000. They did it in October 2007, just 11 months after declaration of full operational capability of NRF. Theoretically reduced readiness of NRF units was a temporary solution, but possibility of returning to their initial size are small.

What New Strategic Concept Could Improve in Conduct of Transformation?

First of all, agreeing and signing of the new strategic concept definitely won’t constitute a silver bullet solution. New strategy of the Alliance won’t immediately solve all the problems of NATO transformation just because the mere fact of its adoption. But formulating an up-to date strategic concept would mean that NATO members were able to agree on a comprehensive and adequate to current global security situation view of Alliance’s role, tasks and goals, threats and challenges to its security and – last but not least – also its future required capabilities. That would create conditions to formulate equally comprehensive plan of military transformation to develop these capabilities, which could marks a new beginning of this process. Such a plan would help to adapt transformation programs to new realities and to rationalize and reorganize them with intention to increase its effectiveness and accelerate its pace.

Moreover, adopting new strategic concept would have a significant “public diplomacy effect” and impact on public opinion. By defining clearly the goals and tasks of the Alliance, it would also make the transformation, now perceived as something very technical and hermetic, more understandable and legitimate for citizens and politicians. It would help political elites and societies to recognize the need of undertaking efforts (and to finance them properly) to develop military capabilities necessary to cope effectively with current and future security challenges. After adoption of the new strategic concept and subsequent review of transformation projects and plans it would be also easier to assess their effectiveness and to modify them in order to maximize their impact.

Updating NATO strategic concept would also offer a possibility to broaden the scope of transformation agenda by including additional capabilities, insufficiently taken into account in the past. As it was mentioned, until now NATO transformation was focusing on development of “traditional” capabilities to conduct high-intensity combat mission (precision-strikes, force protection, strategic transport etc). Adoption of the new strategic concept, in which issues like civil-military cooperation during stabilization missions, problems of peace-building efforts and cooperation with other organizations has to discussed adequately to its current importance, would help to define the scale and character of NATO initiatives in these areas. In other words, it could make it easier to decide how many and what kind of “civilian” capabilities NATO should acquire and develop.

Last but not least, adoption of the new strategic concept should be perceived as an occasion to look for solutions in probably the most neglected sphere of NATO activities – financing. This issue was virtually untouched by any significant reform since the first years of post-cold war period and limitations of the rule “cost lie where they fall” are today extremely evident. So the reform of financing is one of the most urgent and crucial task for the Alliance and any success on this field would have direct impact on the course of NATO transformation as such.

How Transformation Would Evolve without Adopting New Strategic Concept?

Unfortunately, more probable option is that NATO wouldn’t find a consensus over new strategic concept soon. How it could influence the transformation process? First of all, it definitely won’t block it or lead to its immediate, quick and inevitable failure. Like adopting up-to-date strategic concept, albeit useful, won’t solve all NATO problems with transformation, not having a new one won’t be the ultimate and unrecoverable tragedy. The most probable scenario is that the transformation would progress more or less in the same pace as currently, and in the absence of the new strategic concept the process would be designed and steered according to CPG and other relevant documents and decision, agreed already or in future by NAC and other competent NATO bodies.

But given losing impetus of the process and the fact that CPG is only a incomplete surrogate of strategic concept, which cannot offer comprehensive view on the issue and lacks a broader context, we can assume that sooner or later new obstacles for transformation will emerge, and some of them would be hard to overcome. It is very probable that most of these problems would arise in the sphere of civil-military, non-combat and peace-building (developmental) dimension of NATO operations and activities. Success of current and future NATO missions will increasingly depends on Alliance’s ability to manage such issues. To do this it is simply indispensable to have some specific equipment, knowledge and skills. But these issues, despite the recognition of its importance in context of Effect Based Approach (implemented by NATO in its operational planning since 2004), were largely ignored by CPG and until now insufficiently taken into account in the course of Alliance’s transformation. So without finding at least partial and temporary solution to these problems, in which adopting a new strategic concept would help, transformation could slow down even further and started to be more complex and less effective.

We could also assume that in case of lack of the revised or new strategic concept the role of current operations as a driver of transformation would gradually grow. The logic and mechanism of transformation would be increasingly based on identifying “best practices” and “lessons learned” from NATO missions and other activities. At the first glance it seems to be reasonable and useful: experience from the ground, rooted in real military operations, should be the best source of knowledge about the operational requirements of NATO forces. Therefore it should be very effective and reliable method of identification Alliance’s most critical needs and shortages. But such a solution is a devil in disguise. Relying mainly on experience from operations would create some kind of “climate of urgency” - if in the course of mission a problem arise, we should act promptly to solve it, just to secure the success of engagement before it is too late. The result could be rather natural tendency to look for the “ready-to-use” and easy to develop solutions, even if they are not the most effective and promising in longer perspective. To put it in other words, when you have to extinguish a fire, you don’t think about investment in fire-resistant materials, but simply look for the water and bucket.

We cannot also forget about the role of public opinion, which in such circumstances would put additional pressure on decision-makers in the member states and Alliance structure to act quickly and effectively, but at the same time would probably be rather reluctant to carry the political, social, economic and – above all – financial burden of necessary investments, organizational changes etc.

So the most probably consequences of the operation-driven formula of NATO transformation would be lack of systemic approach, preference for ad hoc solutions, focusing on short-term perspective and largely reactive attitude of Alliance to external challenges and threats. There is a significant risk that transformation based on such logic could be increasingly financially and politically ineffective. Lack of coherent general design of transformation could result in permanent inability to fix at least some of the critical problems and lacks, which in such situation would started to be a chronic weaknesses of the Alliance. What is even worse, for public opinion in member states it could be hard to understand, why despite all initiatives and efforts undertaken and all money spent NATO would still have such weaknesses and is unable to solve its own problems, allegedly only “technical” in nature.

Moreover, in longer term such an ad hoc model of transformation could cause some other profound problems. Focusing on “lessons learned” from particular operations could increase the risk of duplication of efforts in one sphere, in which it would be easy to identify lacks and proper solutions (e.g. theater air-lift capability, which is a crucial problem in almost every NATO mission), and simultaneous lack of investment in other, in which need to act is harder to recognize directly from the conduct of any given Alliance military engagement (e.g. ability of NATO forces to cooperate effectively in area of operations with other international or-non governmental institutions).

Another problem would be possibility of gradual decoupling and loss of the unity of NATO. Even currently some transformation programs and efforts are taken only by the group of allies, not the Alliance as a whole (e.g. Strategic alliance Capability – SAC). It seems to be reasonable and cost- and time-effective solution: it is better to improve overall NATO capabilities in this way, but expanding capabilities of some part of its members, that not achieving a progress at all. But if this trend would continue and strengthen, it could lead to significant decrease of interoperability of allies’ armed forces and would enhance of – nowadays present, albeit relatively weak - tendency to transform a once-coherent and unified Alliance into a much more loose “coalition of coalitions of the willing, but not equally capable”.

Lack of the new strategic concept, especially if accompanied by growing focus on operations as a driver of transformation, would also pose some obstacles to development of those capabilities, which are not directly linked to military activities and “regular” NATO operations (stabilization, peace-enforcement or humanitarian and rescue missions), but are useful or even critical to fulfill new potential NATO tasks, like enhancing energy security of its members or improve their cybersecurity. Lastly, in such circumstances any significant reform of financing of NATO activities, both of transformation project as well as of Alliance’s military operations, would be even less possible than it is now.

* * *

The prospect of the NATO transformation in case of the lack of new strategic concept are rather grim. They could be even grimmer if such situation would last for a long period. It doesn’t mean that NATO is doomed and have to cease, but slowing down the process of transformation and development of its capabilities would lead to many problems and tensions, especially if NATO would like to pursue in future as ambitious, “global” and comprehensive agenda as it seems to intend to pursue now. That is why inauguration of a serious discussion on the issue of strategic concept is in fact a necessity, even if the final product of this debate won’t serve as magic wand and “mother of all solutions” to NATO problems.

Are Security Challenges Facing NATO Really Global?

Łukasz Kulesa,

Polish Instiute of International Affairs

It is often stated that NATO should ‘go global’, because the nature of contemporary threats makes it necessary to move away from the narrow concept of territorial defence (symbolized by Art. 5 of the Washington Treaty) towards a global agenda. This, in turn, creates the need to forge ‘global partnerships’ with other important international actors. The European members of NATO, which are skeptical of this idea, are frequently accused of ignoring the global developments of security environment. It is said that they deliberately choose NOT to see the need to spend more on defence and on expeditionary capabilities needed to fight conflicts far away from the European territory.

Looking more systematically at the discussion on ‘global NATO’, we should recognize that we are actually dealing with two issues. One aspect of global NATO is the partnership with the so-called ‘contact countries’, which contribute important assets to the NATO operations, primarily to the mission in Afghanistan – Australia, New Zealand, Japan or South Korea. Those countries are not part of the already established networks of NATO partners, consisting of the Euro-Atlantic Partnership Council, Mediterranean Dialogue and the Istanbul Cooperation Initiative. However, because they provide troops or other important support to NATO operations, there is an urgent need to establish a proper framework of cooperation with them, which would give those countries access into the relevant aspects of the functioning of the Alliance. On that concept of global partners, there is a total agreement at NATO.

Much more controversial is the second aspect of the discussion on global NATO – proposals to transform the Alliance into a new security organization of like-minded countries, willing to act jointly in face of the new, “global” threats. Such ideas were formulated i.a. in Jose Maria Aznar’s 2005 “Alliance for Freedom” report, in the much-read 2006 “Foreign Affairs” article by Ivo Daalder and James Goldgeier, and more recently, they have re-appeared in the form of the calls coming from the United States (e.g. Robert Kagan) to create a ‘league of democracies’.

Those proposals are based on the assumption that certain threats are of such nature, that they can only be addressed by a wide coalition of countries sharing the same democratic worldview – they are global threats against the ‘democratic civilization’. The events of 9/11 seemed to confirm the global character and interconnection of threats. As Daalder and Goldgeier put it, “Today, terrorists born in Riyadh and trained in Kandahar hatch deadly plots in Hamburg to fly airplanes into buildings in New York”. Also, the exposure of the nuclear proliferation network of the Pakistani A.Q. Khan, and the relations between North Korea, Libya, Iran and Syria seemed to be the proof that there exists a global “alliance” of proliferators.

However, I would argue that there are considerable problems with the notion that ‘global’ threats should be the reason for creating global NATO. Nowadays, ‘global threats’ becomes in NATO a kind of universal label used to describe a number of phenomena, often different in character, having little to do with military security, or not necessarily suited for NATO.

Firstly, most of the challenges which are global (i.e. with the potential to seriously harm the situation in all regions of the world – directly or indirectly), are of non-military character. There is little role or no role for NATO at all in dealing with issues such as climate change and environmental problems, pandemics, natural or man-made disasters, international organized crime, or massive migration. Other international organizations and regimes are much better suited to deal with those challenges. On some other fields, the usefulness of ‘global NATO’ would be quite limited. For example, the issue of energy should be primarily seen through the prism of global cooperation in the context of interdependence between the producers and the consumers of energy resources, not as a security problem which requires military solutions.

Secondly, other problems which are often referred to as ‘global threats’ may indeed be common for many regions or have transnational character, but the solutions to them are almost always local. For example, the terrorist threat appears now much less ‘global‘ than in 2001. Al-Ka’ida was seriously weakened, and it was forced to establish semi-independent branches in different countries and regions of the world. There are connections between them, but there is no unified, strong Islamic movement opposing the West. Similarly, in the area of the proliferation of the weapons of mass destruction, there exists a purely functional cooperation between the rogue states, but no common agenda and no solidarity between them can be claimed. The dynamics of proliferation crises has been different with regards to Iraq, Libya, Iran, North Korea, and Syria, and the response of the international community to the specific challenges has been flexible – from the use of force to the offers of negotiations.

In addition to the difficulties with identifying properly the nature of the threats, there are problems with regards to NATO as such. To start with the most important one, the Alliance is currently not faced with a ‘problem-free’ neighbourhood. On the contrary, countries and regions situated at the doorsteps of NATO are experiencing security problems requiring the attention and involvement of the Alliance. To name the most important ones: the stabilization of Western Balkans, the conflict between Georgia and Russia, tensions between Armenia and Azerbaijan, unresolved crisis in Darfur. Also, the Middle East cannot be considered as part of a ‘global agenda’ of NATO, as in reality it is the Alliance’s direct neighbourhood. Hence, NATO should also be interested in the developments in Iraq (where it runs a training mission), but also in Israel, Palestine and Lebanon.

Important to note is also the limited possibility of a major improvement in the expeditionary capabilities of the NATO member states. Leaving aside the United States, France and Great Britain, which have always put a strong emphasis on power projection, in the majority of the remaining NATO countries military expenditure is unlikely to grow in the future. Raising budget costs connected with public spending in other areas, especially health care and pension system in the aging population, make it difficult for the governments to justify increased spending on defence. Moreover, the support of the public opinion for engaging in expeditionary operations will also be diminishing. Therefore, one needs to have realistic approach to the question of the practical constraints on the global engagement of NATO.

The final point has to do with the policy of the potential global partners of NATO. They would probably look at their relationship with the Alliance as a means to realize their own national interests, which may not always coincide with the interest of NATO. Some would surely see engagement with NATO as a way to obtain de facto security guarantees, and all of them would want to shape the common agenda in a way that reflects their priorities. By admitting into a global NATO states from regions such as South America or South-East Asia, the organization risks being drawn into deep-rooted regional animosities and rivalries.

To sum up, NATO is at the crossroads between a ‘limited’ or ‘truly global’ agenda. In thinking about ‘going global’, the decision-makers at NATO need to be guided by a number of basic principles.

Firstly, the Alliance should avoid taking a “let’s do something” approach: multiplying partners and joint institutions without a clear understanding of the substance of such engagements.

Secondly, the Alliance must avoid raising expectations about its global commitments, which cannot be fulfilled.

Thirdly, NATO needs to concentrate on those regions or problems, where its involvement can truly have ‘added value’. More specifically, it should respect the importance of the United Nations and regional security organizations.

Finally, proponents of a ‘global NATO’ must take into account the actual political resolve of the Allies, existing capability limitations, and the burden of the ongoing operations.

Some Notes

Jiří Schneider

Objectives: is NATO taking on the main challenges faced by its Member States?

Ambitions: does the Alliance need to enlarge its scope of activities?

Tools for the job: does NATO have the right instruments to be successful?

NATO Response Force (NRF) - funding

Concerted Planning and Action (CPA) initiative

(gen. Naumann) NATO-owned and operated multinationally manned and funded component forces

Togetherness: are the transatlantic partners reaching a consensus on how the issues need to be tackled together? C. Rice arguing against Lord Palmerstone in recent FA article: ´we have permanent allies.´

SG Jaap de Hoop Scheffer´s vision:

a. Making the Partnership for Peace (PfP) tool more readily available to the partners - for instance, in the Mediterranean Dialogue and the Istanbul Cooperation Initiative.

b. Exploiting NATO’s expertise in training other countries’ security forces, notably in the Middle East.

c. Deepening ties with countries in the Asia-Pacific region; no one was suggesting extending NATO’s membership to Asia, to engage with other countries, regardless of geography.

In short, a functional approach to security, one that retained NATO’s core functionality – “the Washington Treaty, Article 5, collective defence and security”.

Global NATO, one not based on geography, but one that united partners with shared values (Rice, Aznar)

Arguments in favour:

• Reduced security: EU-US links should be placed first, expansion dilutes the transatlantic links

• Military aspects: the Alliance would be too stretched

• Political reasoning: in a complex world, democracies vs. the rest of the world brings the wrong message

Arguments against:

• Improved security: many countries already working with NATO

• Logistical reasons: NATO needs troops with the EU and US already busy elsewhere

• Political reasoning: it would help to create an alliance of democracies

Various frameworks of ´partnership industry´ (K.-H. Kamp):

• Operational Capabilities Concept (OCC)

• Euro-Atlantic Partnership Council (EAPC)

• Individual Partnership Action Plan (IPAP)

Comprehensive Political Guidance (CPG) – adopted at Riga Summit ´06

offers “something for everyone”; for traditionalists it stressed collective defence, while for globalists (including Washington), the CPG urges NATO to prepare for a wide-range of missions

Towards a Grand Strategy for an Uncertain World Renewing Transatlantic Partnership (Naumann et al) – key points:

• sharing the risks

• resourcing operations properly,

• possessing the political will to sustain operations (NATO- EU)

• rewriting NATO’s Strategic Concept would give NATO access to other than military instruments, bringing a future enlargement and partnership into line with NATO’s strategic objectives and purpose establishment of a directorate consisting of the USA, the EU and NATO - an alliance of democratic nations:

• a common democratic space, which runs from Finland to Alaska

• a community – if not an alliance – of the democratic nations

• new transatlantic bargain, a community of common security and responsibility

• not to extend membership invitations to countries in which the standards of NATO members are not fully adhered to –

• democracy,

• respect for human rights,

• the rule of law and good governance

• no unresolved territorial claims

NATO Treaty Area (NTA) = Collective Security Area (CSA)

Common Security Zone (CSZ)

Final Questions:

• Where does Ukraine fall?

• What role for Russia?

Обриси нової Стратегічної Концепції

НАТО: перспективи для України

Віталій Мартинюк,

Міжнародний інститут гуманітарних технологій

Наприкінці 2006 року Яаап де Хооп Схеффер закликав країни-члени відпрацювати нову Стратегічну Концепцію Альянсу. На той час таке рішення багато країн-членів вважали передчасним, але вже зараз ця потреба стала очевидною. На Бухарестському самміті лідери НАТО підтвердили необхідність адаптації ролі і місії Альянсу у відповідності до сучасних викликів. Організація Північноатлантичного Договору постала перед потребою прийняття нової Стратегічної Концепції, адже Альянс, як відзначив Генеральний Секретар Яап де Хооп Схеффер на Брюссельському форумі 15 березня цього року, повинен протистояти сьогоднішнім викликам та має активно розглядати питання, які визначать його майбутнє.

Для чого Україні розуміння цих політико-трансформаційних змін в Альянсі? По-перше, якщо Україна обмежиться партнерством з Альянсом, то необхідно чітко уявляти свого партнера, щоб побудувати ефективне співробітництво. По-друге, якщо ж Україна стане членом Альянсу, то необхідно знати, до якої організації вона вступатиме і яких критеріїв в майбутньому вона має відповідати. Безумовно, НАТО не залишиться таким, яким він був минулого століття і навіть не таким, яким він є сьогодні.

Обставин, що спричинили потребу розробки нової Стратегічної Концепції, є багато. До головних причин можна віднести:

- необхідність вироблення нового концептуального підходу з чітким стратегічним баченням, чіткими пріоритетами і чітким відчуттям ресурсів;

- втрата актуальності діючої Стратегічної Концепції 1999 року, яка не враховує значні події і зміни у міжнародній безпеці;

- необхідність врахування нових загроз: до загроз тероризму і організованої злочинності додалися загрози енергетичній безпеці, кібер-атак і боротьба за джерела ресурсів;

- початок глобальності дій Альянсу з виходом за межі традиційної євроатлантичної зони відповідальності;

- поява і розвиток Європейської Політики Безпеки і Оборони;

- розширення співробітництва Альянсу з країнами з усього світу;

- збільшення кількості країн-членів і перспективи продовження розширення;

- втрата ефективності діяльності структури НАТО в сучасних умовах.

Oтже, Альянс найближчим часом повинен розпочати роботу над розробкою нової Стратегічної Концепції. Конкретних проектів на даний час іще немає, але лідери Альянсу і країн-членів НАТО у своїх виступах окреслюють її майбутні обриси. Наприклад, Генеральний Секретар Альянсу намітив їх в своїй промові на Брюссельському форумі під назвою «Після Бухарестського Самміту» (“Beyond the Bucharest Summit”). До аналізу і прогнозів залучилися також аналітики і науковці з різних країн. Спираючись на зазначене, можна стверджувати, що головна увага під час розробки нової Стратегічної Концепції має зосередитись на наступних основних і часом спірних питаннях:

- загальна безпека в протистоянні сучасним загрозам.

- Співробітництво з міжнародними і неурядовими організаціями.

- Взаємодія НАТО з Європейським Союзом.

- Забезпечення стабільного безпекового оточення.

- Глобальне партнерство.

- Підвищення ефективності.

- Розширення НАТО.

З питання загальної безпеки в протистоянні сучасним загрозам НАТО потребує значно глибшого погляду на колективну оборону і солідарність у новій безпековій обстановці. Незмінним залишиться положення про колективну оборону і колективні дії у випадку агресії або загрози агресії одній з країн-членів. У той же час, нова Концепція повинна передбачити виклики, з якими стикаються країни-члени (тероризм, кібер-атаки, глобальне потепління, енергетична залежність) і додаткові можливості, які необхідно розвивати, щоб захистити населення країн-членів від нових загроз у майбутньому.

Більшість цих загроз не потребують класичної військової відповіді, але вимагатимуть від союзників взаємної підтримки. Передбачається, що країни-члени розширеного Альянсу можуть не діяти колективно з деяких питань, а можуть організовувати спільні дії окремих союзників, а не всього Альянсу у сферах спільних загроз, як, наприклад, кібер-атаки, ядерні загрози або енергетичні загрози. Тому неминучим є визначення нового змісту колективної оборони і солідарності союзників.

Оскільки Україні в сучасному і майбутньому світі буде важко самостійно гарантувати національну безпеку, то їй доцільно слідувати курсом євроатлантичної інтеграції і розширювати співробітництво із Альянсом з метою протистояння новим сучасним та майбутнім загрозам. У світлі передбачення спільних дій окремих союзників Україна зможе співпрацювати з групами таких країн-членів Альянсу, які мають спільні з нею загрози, для протистояння їм.

Щоб досягти успіху у виконанні своєї місії, Альянс повинен координувати дії і співпрацювати з іншими міжнародними і неурядовими організаціями. Альянсу бракує цивільної складової врегулювання криз. Розвиваючи її, він ризикує вдатися до дублювання або, що значно гірше, до дій, які перетинатимуться з діями інших світових акторів. Тому нова Стратегічна Концепція має чітко визначити, що у сьогоднішній обстановці НАТО не залишатиметься єдиним гравцем з підтримання міжнародної безпеки та співробітничатиме з іншими організаціями.

Співробітництво з міжнародними організаціями не може здійснюватися на ситуаційній основі. Цей тип координації має базуватися на чіткому механізмі, щоб уникнути неефективних зусиль. НАТО потребує структурованого співробітництва насамперед з ЄС і ООН на стратегічному рівні, а також із рядом неурядових організацій на тактичному рівні.

Україна як активна учасниця багатьох міжнародних організацій зможе розвивати співробітництво з Альянсом на їх рівні та повинна забезпечити узгодження своїх дій у цих рамках з урахуванням членства в них.

Реформування НАТО має передбачати більшу узгодженість і взаємодію Альянсу з Європейським Союзом. Активний розвиток Європейської Політики Безпеки і Оборони (ЄПБО) поставив питання про можливість дублювання функцій двох організації, у яких одночасне членство мають двадцять одна держава. Тому ЄС і НАТО слід разом розвивати оборонні можливості, оскільки обидві організації спираються на одні й ті ж національні оборонні бюджети і національні збройні сили. Європейські лідери переконують, що Європейський Союз не применшує ролі Альянсу, не є проявом конкуренції, а є політикою взаємодоповнюваності. Якщо Альянс і ЄС дублюватимуть функції, або розвиватимуться у різних напрямках, то жодна з цих організацій не досягне успіху. Тому передбачається, що Європейська Політика Безпеки і Оборони має стати європейською опорою Євроатлантичного Альянсу.

У нову Стратегічну Концепцію планується включити положення про значно тісніше співробітництво між НАТО і ЄС, а її розробка має здійснюватися з урахуванням зусиль ЄС в розвитку Європейської Політики Безпеки і Оборони.

З урахуванням взаємодоповнюваності ЄПБО і НАТО постає питання, чи може Україна за такого підходу стати членом ЄС і не бути членом Альянсу. Взаємодоповнюваність ЄПБО і НАТО вказує на створення у певному розумінні спільного безпекового простору, де не може йтися про приєднання України винятково до європейської або євроатлантичної системи безпеки. Україна співпрацює з ЄС у безпековому вимірі і повинна узгоджувати два напрямки співробітництва: і з ЄС, і з НАТО.

У майбутньому НАТО має впливати на створення стабільного безпекового оточення. У цьому ракурсі зростатиме потреба у розширенні можливостей Альянсу для виконання завдань з врегулювання криз і підтримки миру та стабільності. Це вимагатиме додаткових зусиль у співробітництві з іншими країнами, у проведенні миротворчих операцій та місій з підтримки миру під мандатом ООН. Країни-члени Альянсу виділятимуть все більше підрозділів і коштів для виконання завдань із забезпечення безпекового оточення. І тут виникне потреба залучення інших країн, які не є членами Альянсу, в тому числі України і Росії, як, наприклад, в операції у Середземному морі «Активні зусилля».

Альянс прогресивно набуває можливостей управління кризами, сьогодні він діє за межами території країн-членів. Він все більше потребує дій з новими партнерами, але мова не йде про «глобальне членство», а про «глобальне партнерство», і НАТО не прагне бути глобальним поліцейським. Альянс повинен дотримуватися стратегії «глобального партнерства», щоб бути здатним діяти в усьому світі.

Генеральний Секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер виступає за розширення контактів з країнами світу для покриття всього спектру загроз, від тероризму до розповсюдження зброї. НАТО має досягнути необхідного рівня узгодженості і взаємодії з глобальними партнерами, зразком чого може слугувати співробітництво в Афганістані. Більшістю європейських країн пропонується організувати глобальне партнерство на ситуативній основі, у ситуації, пов’язаній з проведення конкретної операції або виконанням конкретної місії.

Україна як партнер НАТО і надалі братиме участь у миротворчих операціях Альянсу під егідою ООН, що сприятиме її участі в забезпеченні стабільного і безпечного середовища, розвитку її збройних сил та зміцненню іміджу держави. У випадку членства України в НАТО до переліку завдань створення безпекового оточення Альянсу увійдуть і завдання з протидії загрозам нашої держави та створення смуги безпеки на її кордонах.

Як воєнно-політична організація НАТО має підвищити свою ефективність. Нова Стратегічна Концепція має бути в цьому плані гранично чіткою— Альянс має змінювати свою структуру. Діяльність НАТО буде менше зорієнтована на процес і більше на результат, що потребуватиме адаптації і, можливо, скорочення управлінської ланки (штабів). Яаап де Хооп Схеффер вважає, що країни-члени НАТО найближчим часом матимуть нагоду збільшити бюджет Альянсу для забезпечення виконання зростаючого переліку завдань.

Змінюючи структуру, НАТО має задовольнити потреби у власних засобах. Щодо цього, то Україна має можливості контрибуції у вигляді військово-транспортних літаків та гелікоптерів. Саме у цій якості вона могла б зайняти свою нішу у відповідності до політики “niche capabilities”.

У питанні розширення НАТО нова Стратегічна Концепція має передбачати принцип «відкритих дверей» для нових членів та прояснити процедуру його реалізації, особливо з урахуванням того, що східноєвропейські країни (включаючи й Україну) виказують намір стати членами НАТО. З онляду на це Стратегічна Концепція має визначити умови, які слід виконати перед прийняттям нових членів у майбутньому. За будь-якого випадку для кожної європейської країни передбачатиметься можливість вступити до Альянсу.

Ряд європейських країн-членів НАТО, серед них, зокрема, Франція, прагнуть визначити, до яких розмірів може розширюватися Альянс відповідно до свого призначення. У НАТО розглядатимуть також, що принесе нова країна-член для Організації і чи не порушить це структуру безпеки НАТО. На ці питання також має бути відповідь.

Очевидно, що в новій Стратегічні Концепції буде передбачено можливість, за якої Україна може стати членом Альянсу, особливо з урахуванням висновків Бухарестського самміту. Рухаючись шляхом набуття членства в Альянсі, Україні слід знати майбутні критерії і вимоги для своєчасного проведення реформ і виконання критеріїв членства. У той же час постає питання, чи здатний буде Альянс абсорбувати Україну до прийняття нової Стратегічної Концепції. Схоже, що ні. Україна є занадто великою, важливою і геополітично значущою країною, щоб її прийняття в Альянс здійснювалося без ревізії і чіткого визначення майбутніх призначення, ролі і концептуальних завдань. У цьому й полягає відмінність України від таких країн, як Хорватія, колишня Югославська Республіка Македонія і Албанія, які геополітично вже перебувають у сфері впливу і НАТО, і ЄС. Оскільки робота з розробки нової Стратегічної Концепції може розпочатися на наступному самміті НАТО навесні 2009 року, то її прийняття можна очікувати в 2011 році.

За цей період Україна може сподіватися на позитивне рішення щодо надання ПДЧ. Одночасно Україна має продовжити здійснення реформ у всіх сферах життєдіяльності України з метою досягнення стандартів та критеріїв Альянсу, узгоджувати дії підготовки до вступу в НАТО з процесом інтеграції України до Європейського Союзу і поглиблювати співробітництва з НАТО в широкому спектрі напрямків, в тому числі таких, як: врегулювання криз, боротьба проти тероризму і організованої злочинності, енергетична безпека, використання військово-транспортних можливостей України, рятувальні операції тощо.

Пошук стратегічного консенсусу, розподіл ризиків, глобальна політична та оперативна узгодженість – критерії для успіху нового розширення

Олексій Коломієць,

Президент Центру європейських

та трансатлантичних студій

Цілком очевидно (і це стало вже зрозумілим ще до Бухарестського Самміту), що Північноатлантичний Альянс, за недоброї політичної волі, наближаючись до відзначення дати 60-річчя утворення, одночасно наближається до, можливо, одних із найпринциповіших дебатів у своїй історії. Ці дебати будуть зосереджнені на виробленні нової Стратегічної Концепції НАТО та політиці розширення як однієї з ключових складових цієї Стратегії.

Бухарестський Самміті став дуже серйозним прелюдом до таких дебатів, коли навіть «іракська криза» у трансатлантичних відносинах починає розглядатися майже як дитяча забавка. І питання про перспективну модифікацію Вашингтонського Договору із внесенням нової статті про «виключення або про добровільний вихід із НАТО» може в найближчому майбутньому набрати реальних обрисів.

Вже, напевно, сам «зміст розширення», який є у Вашингтонському Договорі, був надзвичайно пошкоджений тими країнами, що стали відвертими противниками надання статусу виконавців ПДЧ Україні та Грузії та могли б уже розглядатися як кандидати на застосування статті про «виключення». З іншого боку, ці вісім країн, але вже зі своїх стратегічних і не тільки стратегічних міркувань теж резонно могли б вимагати застосування статті про виключення для інших 18 країн-союзників. Понад те, якщо в один із історичних моментів Україна як член НАТО (або організація, яка прийде, наприклад, у 2013 році їй на зміну) теж буде голосувати таким самим чином, як і 8 країн у Бухаресті, вона теж буде «заслуговувати» на внесення до списку на виключення.

Але чи починає виникати відчуття того, що нинішні інструменти інтеграції стають що далі, то більш застарілими та неадекватними до вкрай важко прогнозованого розвитку відносин всередині та за межами трансатлантичного ареалу та й ще на тлі того, що Верховний головнокомандувач України продовжує інтегруватися до якогось міфічного «європейського оборонного союзу», який був відкинутий Францією ще в 1954 році, але зараз багато в чому саме зусиллями Франції буде реанімуватися під іншими вивісками в час її президенства у Європейському Союзі.

Чи надають нинішні інструменти можливості для потенційних аплікантів долучення до обговорення та донесення своїх поглядів щодо:

пошуку стратегічного консенсусу, глобальної політичної та оперативної узгодженості, розподілу ризиків, ролей та відповідальності, застосування військових засобів у глобальних операціях, подолання корозійного впливу недофінансування...

– це не повний перелік тих викликів, без успішного подолання яких трансформаційний процес загрожує поразкою.

На обрії процесу розширення чітко вимальовуються критерії «додаткових цінностей» («added values») та «абсорбційної спроможності» НАТО, які дуже бажано базувати на:

- спільності поглядів на сучасні та майбутні виклики;

- хоча б на спільності щодо трансформації;

- хоча б на адекватного фінансування з боку аплікантів.

Ці критерії можуть утворити за аналогією з ЄС свого роду acquis NATO, що додасть об’єктивності та вимогливості процесу вступу. Та знову ж таки сам переговорний процес та досягнення критеріїв відповідності є своєрідним технічним завданням, яке має слугувати інтеграції в Альянс з чітким та зромуліми баченням свого стратегічного майбутнього, його raison d’etre.

І вже на нинішньому етапі існує кілька, від трьох до п’яти, сценаріїв майбутнього Альянсу. Для України з можливих сценаріїв подальшого розвитку Організації Північноатлантичного Договору прийнятними є тільки два. Перший, найбільш, як видається, перспективний – підтримка трансформації НАТО у глобальний Альянс безпеки та стабільності з глобальним членством світових демократій. За такого сценарію доля статей 6 та 10 вимагатиме безумовного перегляду.

Другий – сприяння розвитку перетворення НАТО на інститут глобальної дії з членством, обмеженим чинними рамками у поєднанні з глобальним партнерством.

Інші сценарії – це рецепти для повільного, а, можливо, й пришвидшенного зникнення НАТО, хоча є й відверті прихильники повернення НАТО до своїх «витоків».

Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які можна сформулювати наступним чином:

• Чи буде спроможна Україна в перспективі розділити з членами НАТО бачення його майбутнього?

• Якщо таке бачення буде тотожним, то наскільки реальними для України стануть шанси трасформації спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій та операцій НАТО з усього спектру інтенсивності?

На шляху до нової Стратегічної Концепції НАТО, як було запропоновано Генеральним Секретарем у березні цього року, має бути ухвалена «Атлантична Хартія» в якості хоч в проміжного, але вирішального для майбутньої Стратегії документа. Не існує сумнівів, що така Хартія намагатиметься визначити як перспективи політичної трансформації Альянсу на середньо- та віддалену перспективу, так і перспективи та виклики політики майбутного розширення. На ювілейному Самміт НАТО заплановано ухвалити «Атлантичну Хартію». Чи буде Україна залучена бодай у неформальному режимі до цього процесу та чи буде вона в змозі надати адекватні відповіді на ключові питання «Атлантичної Хартії» на шляху до ухвалення нової Стратегічної Коцепції? Ці питання, як можна спроектувати, можуть мати ключовий характер, і адекватні відповіді на них можуть бути доволі чітким та правильним дороговказом.

5 стаття Вашингтонського Договору. Справжнє значення та застосованість знаменитої статті 5 Вашингтонського Договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження в НАТО може стати майже шоком. Вже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований в цілому. Та чи передбачалося з самого початку повномасштабне застосування «знаменитої союзницької статті»? Сучасна й, скоріш за все, майбутня практика НАТО дають однозначну, негативну відповідь. Згадка та посилання на статтю 5 як винятково «споживацьку» може зіграти дуже злий жарт і в кінцевому випадку призвести до деякої підозри з боку навіть наших беззастережних євроатлантичних промоутерів.

Тепер я хочу наперед вибачитися перед Адріаном за деяке вторгнення в його «сферу інтересів» на нашій конференції. Договір реформ, або Лісабонський Договір ЄС, і його статті є відвертим викликом як для НАТО, так і для майбутнього трансатлантичної спільноти.

Три ключові статті Лісабонського договору, що надають юридичне підгрунтя для ESDP, одночасно несучи пряму загрозу євроатлантичним відносинам, такі:

- стаття про «постійну структурну співпрацю», яка надає змогу окремим групам країн на базі відповідних критеріїв утворювати військові формування для виконання завдань різного ступеня інтенсивності. Але хто з країн-членів ЄС володіє такими військовими засобами, що відповідають найвищим сучасним критеріям та хто з країн-членів виконав свої союзницькі зобов’язання в повному обсязі під час виконання різноманітних операцій та місій, в першу чергу, в Афганістані? Та хто подолав проблеми з такими званими «національними обмеженнями» на ведення бойових дій із усього спектру інтенсивності за різноманітних кліматичних та природних умов?

- стаття про «солідарність», яка стосується дій ЄС у відповідь на терористичну атаку або природні та такі катастрофи, що виникли в результаті людської діяльності;

- стаття 1, підрозділ 49 (с) про «взаємну допомогу», яка є зобов’язуючою для країн-членів ЄС та може розглядатися в якості прямої загрози статті 5 Вашингтонського Договору й тому потребує повного цитування:

«Якщо країна-член стала жертвою збройної агресії на свою територію, інші країни-члени будуть зобов’язані допомагати всіма засобами своєї влади у відповідності із статею 51 Статуту ООН. Це не завдасть шкоди специфічному характеру безпекової та оборонної політики окремих країн-членів».

В узагальненому вигляді Лісабонський договір окреслює ESDP наступним чином:

«Компетенція Союзу у сферах спільної зовнішньої та безпекової політики буде охоплювати всі сфери зовнішньої політики та всі питання, що відносяться до безпеки Союзу, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, що може призвести до спільної оборони » (стаття 1, підрозділ 27).

Коментарі зайві, бо очевидно, що з позицій переважної кількості центрально-східноєвропейських країн, включаючи Україну, ESDP може та повинна доповнювати дії НАТО, уникаючи дублювання або марнотратства або, понад те, небезпечної конкуренції.

Кардинальне посилення розвитку Європейської політики безпеки та оборони із паралельним процесом ратифікації Лісабонського договору на даний час можуть виглядати як основні складові стратегії демонтажу Альянсу або його повного підпорядкування політичній лінії ЄС. Причому Лісабонський договір, який, за словами депутата Європарламенту від Данії Йєнса-Петера Бонде, є «загальноєвропейським державним переворотом», спроектований в якості фундаментального юридичного підгрунтя такої стратегії.

І, враховуючи наведене вище, Україна повинна готуватися й до найбільш критичного розвитку подій, навіть проектуючи, що ювілейний самміт Організації Північноатлантичного Договору може стати одним із останніх у її історії. Сценарій «рятувати НАТО від ЄС», цілком очевидно та на жаль, може набрати реальних обрисів.

У такому випадку дійсно трансатлантичні союзники повинні без вагань розпочати побудову нової організації із новими місією, архітектурою, стратегічною та політичною філософією – Альянсу Свободи, у якому Україна буде потужним та дійсно рівноправним партнером.

Місія в Афганістані: тест на життєздатність чи ризик повної поразки?

Валерій Дробіт,

завідуючий відділом безпеки і оборони

Національного центру

з питань євроатлантичної інтеграції України

Тривалий час головною темою усіх форумів у рамках НАТО (і не тільки) залишається проблема стабілізації ситуації в Афганістані. Здається, що тема Афганістану, розпочата колишнім Радянським Союзом у далекому 1979 році і підхоплена США і їх союзниками по Альянсу, протримається ще довго.

Справді, ситуація в Афганістані за своєю напруженістю, непередбачуваністю, а також за інтенсивністю бойових дій підрозділів союзницьких військ проти талібів не подібна до ситуації в інших кризових регіонах. Адже у увага до Афганістану обумовлена переважно не стільки майбутнім цієї країни, скільки здатністю Північноатлантичного альянсу стабілізувати обстановку військовими і гуманітарними методами далеко за межами зони відповідальності в умовах проходження основних військово-транспортних комунікацій через території держав (Україна, Росія, Узбекистан, Киргизія), які не є країнами-членами НАТО і мають власне бачення «афганської проблеми».

Задекларувавши свою підтримку США і їх найближчого європейського партнера Великобританії у проведенні антитерористичної операції «Непохитна свобода» (з 7 жовтня 2001 року), Альянс по суті взяв на себе відповідальність за підтримку власного реноме як сили, спроможної протистояти сучасним викликам, зокрема, основній загрозі XXI століття — міжнародному тероризму. Інакше кажучи, це тест на живучість Альянсу як військово-політичної організації, здатної не лише на картах оперативного розгортання військ теоретично протистояти «...радянській експансіїі» в прохолоді кабінетів штабів різних рівнів, а й практично довести міжнародній спільноті необхідність своєї присутності в цій країні і ефективність діяльності контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF).

Здається, у ситуації з Афганістаном були виконані усі дипломатичні і організаційні процедури щодо перебування експедиційних військ у країні (чого не скажеш про колишню Югославію та Ірак). Зокрема, питання надання військової та іншої допомоги Афганістану було вирішене у рамках так званих «Боннських домовленостей» (27 листопада – 5 грудня 2001 року) за участі представників офіційного Кабулу, що було затверджено резолюціями РБ ООН №1373 і 1386 (грудень 2001 року) відповідно до артикулу 5 Хартії ООН. Також ці ініціативи знайшли підтримку і у міжнародної спільноти (на теперішній час до складу контингенту НАТО в Афганістані входять близько 53 тисяч військовослужбовців із 40 країн світу), і всередині самого Альянсу, і Росії (яка, за великим рахунком, отримує велике задоволення від усвідомлення «накинутого зашморгу» на «шию» Альянсу з огляду на горезвісний досвід афганської кампанії колишнього Радянського Союзу, ніж від пасивного сприяння проведенню миротворчої операції у цій країні).

Здавалося б, що питання боротьби з міжнародним тероризмом в окремо взятій країні Афганістан буде проблемою №1 у рамках підтримки безпеки на глобальному рівні. Однак, суворі реалії перебування контингенту ISAF змушують утриматися від дипломатичної ідилії і загострити увагу на наявних проблемах, вирішення яких у короткостроковій перспективі не очікується.

Як відомо, тривалий час між основними союзниками по Альянсу точаться дискусії і проводиться апробація передових технологій з переконання опонентів на свою користь стосовно внеску кожної з країн-членів НАТО у процес відновлення Афганістану. Але це тільки вершечок айсберга. Корені проблеми перебувають далеко за межами Афганістану, а саме – у Брюсселі і Вашингтоні.

На політичному рівні союзники так і не досягнули консенсусу щодо перерозподілу зон відповідальності відповідно до рівня напруженості ситуації (рішення стосовно розподілу зон відповідальності між союзниками було ухвалено Альянсом у 2006 році, згідно чого основний контроль за ситуацією здійснюють: ФРН – на півночі; Італія – на заході; США – на сході; Великобританія, Канада, Нідерланди – на півдні Афганістану). Можливо, головною причиною такої ситуації є те, що деякими «старими» європейцями проблема експансії радикального ісламу сприймається скоріше як американська, ніж європейська. Зокрема, ФРН (за підтримки Франції) в основу своєї присутності в Афганістані покладає принципи стабілізації обстановки, які грунтуються на розбудові конструктивних відносин з місцевим населенням, відновленні провінцій, наданні медичної та іншої допомоги. Не можна відкидати і внутрішньополітичну ситуацію у провідних європейських країнах-членах НАТО. Адже канцлер ФРН А.Меркель на фоні майбутніх парламентських виборів (осінь 2009 р.) не може не враховувати, що 86% її співгромадян виступають проти участі підрозділів Бундесверу у бойових діях в Афганістані і тим більше проти збільшення їх чисельності. На відміну від свого уряду категорично проти участі в активних бойових діях в Афганістані турецьких військовослужбовців виступає також Генеральний штаб ЗС Туреччини, який вбачає загрозу національній безпеці і територіальній цілісності не так з боку талібів, як від курдських сепаратистів.

Дещо іншої позиції щодо Афганістану дотримуються Адміністрація США і керівництво Пентагону. На їхнє глибоке переконання, мирна розбудова неможлива за умов існування у південно-східному регіоні цієї країни баз талібів, діяльність яких значно активізувалася особливо останнім часом. Свідченням такої активізації є встановлення талібами контролю над районом Рашидан у провінції Газні (120 км від Кабулу). Тому, основні зусилля необхідно зосередити на проведенні широкомасштабних військових операцій за участі бойових підрозділів усіх союзників незалежно від зон відповідальності. Зрозуміло, що основний тягар від сутичок з талібами припадає в основному на американські і британські підрозділи, що викликає невдоволення офіційного Вашингтона і Лондона.

Невтішна ситуація довкола самого Афганістану, а також сусіднього Пакистану. Президент Афганістану Х.Карзай висловив стурбованість стосовно підписання мирної угоди між урядом Пакистану і пакистанським осередком руху Талібан, про що застерігав очільник міністерства внутрішньої безпеки США М.Чертофф під час свого візиту до Великобританії наприкінці травня 2008 року. Цілком імовірно, що така угода призведе до чергової ескалації напруженості на півдні Афганістану. Формально Пакистан є союзником Заходу в боротьбі з талібами і одним з форпостів США на Середньому Сході. А тому і Вашингтон, і Брюссель утримуються від «перегинання палиці» у відносинах з Ісламабадом з огляду на наявність у регіоні достатньо незалежних у зовнішній політиці і непідконтрольних Вашингтону ядерних Індії і Китаю. Однак опосередкована підтримка Пакистаном руху Талібан була темою серйозних розмов у червні 2008 року між керівництвом Афганістану і міністром закордонних справ Пакистану шахом М.Куреши, а також Генеральним секретарем НАТО Я.Х.Схеффером і Головою Сенату Пакистану М.Сумро.

Керівництво Афганістану виявляє певне невдоволення і діяльністю контингенту ISAF, звинувачуючи його у неспроможності контролювати ситуацію. За його оцінками, тільки за перші чотири місяці поточного року жертвами талібів стали 240 мирних жителів порівняно із 40 загиблими за такий же період минулого року, а сам президент Афганістану 27 квітня 2008 року ледь не став жертвою збройного нападу бойовиків під час параду в Кабулі з нагоди 16-ої річниці повалення прорадянського режиму Наджибулли. Крім того, продовжує гинути мирне населення і під час проведення бойових операцій проти талібів. Х.Карзай в черговий раз закликав командування ISAF узгоджувати їх проведення з афганською стороною. Така ситуація провокує вороже ставлення до військовослужбовців ISAF з боку мирного населення, якому важко зрозуміти різницю між підрозділами, які займаються відновленням провінцій, і тими, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.

На фінансово-економічному рівні все також не зовсім «безхмарно». Базуючись на оцінках ряду західних експертів, американська «New York Times» оприлюднила інформацію про наявність великого скепсису, який панує в ООН і Альянсі щодо спроможності самого Х.Карзая вирішити численні економічні і політичні проблеми Афганістану. Результати другої міжнародної конференції по Афганістану (учасники представляли 67 країн та 17 організацій–донорів), яка була проведена 12 червня 2008 року у Парижі під головуванням Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна та Президента Франції Н.Саркозі, тільки підтвердили правоту цих оцінок.

Справді, основні міжнародні спонсори мали повне право спитати Х.Карзая про перші підсумки демократичних перетворень у країні з моменту його обрання головою перехідного уряду (кінець 2001 року) і президентом Афганістану (жовтень 2004 року), а головне – про відповідність цих перетворень щоденним витратам на фінансову допомогу Афганістану коштом платників податків у розмірі 7 (!) млн. дол. США.

Міжнародне співтовариство не досягло консенсусу щодо розмірів допомоги і механізмів її надання, тому і не квапиться довірити управління фінансовими ресурсами уряду, який всупереч деклараціям так і не зміг подолати ані корупцію у вищих ешелонах афганської влади, ані хабарництво, ані наркоторгівлю, що в кінцевому рахунку призвело до значної втрати довіри місцевого населення. У результаті замість суми допомоги в розмірі 50,1 млрд. дол. США, запрошеної Х.Карзаєм (що значно перевищує річний бюджет індустріальної України), учасники зупинилися на 21,4 млрд. дол. США, понад 10 млрд. з яких зобов’язалися надати США. За словами спецпредставника ООН по Афганістану норвезського дипломата К.Айде, «...сьогодні щодо Афганістану, з однієї сторони, ми бачимо розпорошене міжнародне співтовариство, а з іншої – розпорошений національний уряд.»

Є й кулуарне пояснення проблеми надання фінансової допомоги Афганістану. Вашингтону стає дедалі проблематичніше переконувати донорів у життєздатності афганського уряду. Якщо не усі, то більшість з них розуміє, що Х.Карзай є «...президентом Кабула, а не Афганістану», і вкладати значні кошти в ситуації політичної, військової і економічної невизначеності цієї країни ніхто не ризикує.

Однак не слід ситуацію в Афганістані розглядати лише крізь призму нереалізованих планів. Справедливо буде записати в актив уряду Х.Карзая завершення роботи над проектом першого в історії Афганістану проекту зовнішньополітичної доктрини, який найближчим часом буде винесений для обговорення на засідання національного парламенту. Цілком очевидно, що у разі його прийняття за основу наступним кроком буде розробка військової доктрини. Для Афганістану це слід вважати значним прогресом, враховуючи те, що в країні панують середньовічні патріархальні відносини, а «пересічні дехкани» у „вільний від наркоторгівлі час” більше переймаються своєчасним отриманням гуманітарної допомоги, ніж напрямками зовнішньої політики. Проект зовнішньополітичної доктрини містить шість основних положень, а саме:

по-перше: Афганістан дотримуватиметься «політики невтручання» і намагатиметься не допустити зіткнення інтересів світових держав на своїй території;

по-друге: Афганістан дотримуватиметься багатовекторного зовнішньополітичного курсу, а також курсу на збереження і розвиток дружніх відносин з сусідніми державами на принципах взаємної поваги і територіальної цілісності;

по-третє: Афганістан проводитиме дружню політику з провідними регіональними державами, зокрема, Індією, Китаєм, Російською Федерацією (Ірану у цьому переліку немає, – авт.);

по-четверте: Афганістан прагнутиме до нормалізації і підтримки дружніх стосунків з країнами ісламського світу;

по- п’яте: Афганістан виступає проти розповсюдження зброї масового ураження як у регіоні, так і в світі;

по-шосте: відносини між Афганістаном і США та іншими демократичними країнами носитимуть стратегічний характер. Ці відносини не обмежуватимуться лише боротьбою з міжнародним тероризмом і матимуть політичний характер.

На військовому рівні між Вашингтоном і основними представниками «європейської філії» НАТО (ФРН та Францією) продовжують точитися палкі дебати щодо необхідності посилення бойовими підрозділами південно-східних регіонів Афганістану. Але це скоріше наслідок, аніж причина існуючих розбіжностей всередині Альянсу. А причини криються, мабуть, у відносинах між США і Європою загалом.

Дуже влучно схарактеризували сучасний стан цих відносин патріархи зовнішньої політики ФРН Е.Бар та Г-Д.Геншер. За їх оцінками, «...Дж.Буш зробив усе, щоб прірва між США і Європою зробилась ще більшою. Він з власних міркувань узурпував право починати війни, якщо, на його думку, це відповідає інтересам США». Важко не погодитися. Справді, алгоритм проведення США військових кампаній останніх десятиліть не зазнав значних змін. Іншими словами, на першому етапі розпочинається (як правило, апостеріорно заручившись підтримкою ООН) військова операція (Афганістан, Ірак) збройними силами США, на другому етапі запрошуються до участі в ній інші країни-члени НАТО. У разі, якщо таких «добровольців» не знайдеться, або знайдуться, але не в достатній кількості, – формується на тих же засадах «пул згодних», більше відомий як «багатонаціональна коаліція миротворчих сил». Зрозуміло, що такі принципи формування коаліції викликають великий сумнів щодо її живучості, а також успішного досягнення стратегічних цілей в цілому. Не треба бути фахівцем у військовій сфері, що б не поставити питання про те, а як взагалі планувалася операція, якщо політична і військова еліти як Альянсу, так і окремих країн-членів протягом усього часу перебування контингенту ISAF у Афганістані тільки і переймаються дискусіями довкола питань щодо збільшення чисельності бойових підрозділів, перекидання національних контингентів, стану їх озброєння і матеріально-технічного забезпечення, недостатнього угруповання армійської авіації і насамкінець – фінансування ?

Є ще й третій, заключний етап цього алгоритму – звинувачення з боку США «усіх і вся» у небажанні союзників до кінця усвідомити всю глибину почесної місії, яка випала Альянсу у справі підтримання миру і стабільності. Доречно зазначити, що яскравим свідченням автономності прийняття США воєнно-політичних рішень є їх плани стосовно розміщення у Чехії і Польщі елементів ПРО, про які і Генеральний секретар НАТО, і союзники по Альянсу вперше довідалися якщо й не з газет, то точно не з Вашингтона.

Звичайно, Альянс потребує докорінних реформ відповідно до сучасного стану міжнародної безпеки. Це розуміють і Брюссель, і країни-члени. Результативність місій Альянсу прискорює цей процес. Важливим етапом цього процесу буде нова Стратегічна концепція НАТО, рішення про розробку якої, скоріше за все, буде прийнято у 2009 році на ювілейному самміті НАТО.

Значного імпульсу процесу реформування надали результати Римської конференції з трансформації (17-18 червня 2008 року), яка була організована Командуванням НАТО. Зокрема, за участі представників вищого військового керівництва Альянсу та країн-членів розглядалися проблеми проведення експедиційних операцій на довгострокову перспективу до 2030 року. Для задоволення термінових і потенційних вимог Альянс планує розпочати розробки цілого комплексу заходів від етапу стратегічного мислення до стратегічного планування, яке включає реформи у цивільній і військовій сферах, кадрової політики, сфери модернізації озброєння і військової техніки, галузі нових технологій.

Задуми справді стратегічні. Залишилося не багато й не мало – реалізувати їх.

ЗМІСТ

Вступ

Вступна промова лорда Робертсона на конференції

«Безпека та оборона майбутнього: можливості та практика» ...................................4

РОЗДІЛ І

Політична трансформація НАТО: сучасний стан

1.1 Політична еволюція Альянсу: Рига-Бухарест і далі ...................................................8

1.1.1. Від Риги до Бухареста

1.1.2. Проблеми та рішення Самміту НАТО у Бухаресті .................................................29

1.2. Проблеми єдності в НАТО

1.2.1. Витоки євроатлантичної дивергенції та Україна як «цілком нова Європа».

Дещо відносно проблем втрати стратегічної узгодженості

євроатлантичних союзників ................................................................................................13

1.2.1.1. Афганістан як критерій успішності або поразки Альянсу ..................................15

1.2.1.2. НАТО і Європейська політика безпеки й оборони ...............................................20

1.2.1.3. Сили Реагування НАТО: зміна «правил гри» ......................................................25

1.2.1.4. НАТО та питання протиракетної оборони ............................................................26

РОЗДІЛ ІІ

Перспективи політичної трансформації НАТО і напрямки

подальшого розширення

2.1 Проблематика нової Стратегічної Концепції НАТО.....................................................29

2.2 Розвиток політики «Глобального партнерства НАТО» і перспективи розширення НАТО за межі традиційної зони відповідальності .......................................................34

2.3 Перспективи подальшого розширення НАТО ..................................................................37

2.4. На шляху до 60-річчя НАТО: сценарії стратегічного розвитку ..................................38

2.5. Коротко-, середньо- та довгостроковий порядок змін для НАТО ..............................39

2.5.1. Організація Північноатлантичного Договору як

«організація особливого значення».........................................................................................39

2.5.2. Безпосередній план….....................................................................................................40

2.5.2.1. Операційне командування...........................................................................................41

2.5.2.2. Адміністрація НАТО ...................................................................................................41

2.5.2.3. Інформаційні операції..................................................................................................42

2.5.3. Середньостроковий план ..............................................................................................42

2.5.4. Довгостроковий план ....................................................................................................43

2.5.4.1. Три моделі багатонаціональних сил .........................................................................44

РОЗДІЛ ІІІ

Перспективи та виклики у відносинах України з НАТО

3.1. Класифікація бухарестського «ні» для України ...........................................................46

3.2. Політико-аналітичний алгоритм для України на шляху ..............................................47

до ювілейного Самміту НАТО

Література ...............................................................................................................................53

Додатки

Тези та текcти виступів учасників

міжнародної конференції «Політична трансформація

НАТО та стратегія подальшого розширення.

Виклики та перспективи для України»,

яка відбулася у Києві 12 червня 2008 року

Jerzy M. Nowak. Political Transformation And Strategy For Further

Enlargement, Challenges And Perspectives For Ukraine ................................56

Adrian Pop. NATO and EU: Shaping New Cooperative Ties

After Bucharest NATO Summit ..................................................................................59

Hüseyin Bagcim. Turkey’s Changıng Geopolıtıcs And Economıcs .............................................62

Ivo Samson. Future of NATO – Future of a Global Security Risk: Continuity

of Enlargement or Global Resignation? .................................................................66

Dr Marek Madej. Discussion on the New Stratrgic Concept and Prospects of NATO’s Transformation..................................................................................................71

Łukasz Kulesa. Are Security Challenges Facing NATO Really Global? .....................................78

Jiří Schneider. Some Notes ..........................................................................................................81

Віталій Мартинюк. Обриси нової Стратегічної Концепції НАТО:

перспективи для України ................................................................................82

Олексій Коломієць. Пошук стратегічного консенсусу, розподіл ризиків,

глобальна політична та оперативна узгодженість –

критерії для успіху нового розширення ......................................................86

Валерій Дробіт. Місія в Афганістані: тест на життєздатність

чи ризик повної поразки? ................................................................................89

ПОЛІТИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ

НАТО

ТА СТРАТЕГІЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗШИРЕННЯ

·

ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ДЛЯ УКРАЇНИ

Аналітично-інформаційне видання

Книга видана в рамках проекту №2605551

за підтримки Міжнародного фонду «ВІДРОДЖЕННЯ»

Підписано до друку: 06.02.2007 р.

Формат: 60 х 90/8

Папір на тестову частину: Kym Lux 80 г/м кв.

Обсяг:96 с.

Гарнітура: Times New Roman .

Обкладинка повноколірна. Друк цифровий.

Папір для обкладинки щільністю 220 г/м кв.

Умовн. друк. арк.5,25. Обл.-вид. арк. 12,86.

Тираж 200 прим.

Видавець: ФО–П Т.А.Кінько. Свідоцтво серія ВОО №239371 від. 12.10.2005

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи

ДК №2674 від 01.11.2006 р.

Адреса: 01001, Україна, м. Київ, вул. Пушкінська, 1-3/5, оф.46

Видруковано з готового електронного макета.

-----------------------

[1] For an academic debate see Meliha Benli Altınışık, “The Possibilities and Limits of Turkey’s Soft Power in the Middle East”, Insight Turkey,Vol.10/No.2/2008,pp.41-54

[2] Altunışık, “the possibilities”, p.48

[3] The Speech of Foreign Minister Babacan to the Ambassadors in Ankarai July 15, 2008

[4] Samuel Huntington references these borders in his article “Clash of Civilizations” published in Foreign Affairs, Summer 1993

[5] Prof. Davudoglu has espoused this vision most clearly articulated in his Turkish language book entitled Strategic Derinlik (Strategic Depth), İstanbul, 2001

[6] Ahmed Davudoglu, “Turkey’s Foreign Policy Vision: Assessment of 2007”, Insight Turkey, Vol. 10. No.1/ 2008, pp.77-96 For the critic of Davudoglu’s policies, see, A. Murinson,”Strategic Depth Doctrine of Turkish Foreign Policy”, in Middle Eastern Studies, Vol. 42. No.6 (2006)

[7] Hüseyin Bagci, Şaban Kardaş, Turkey’s Strategic Future Post 11 September Impact: The Strategic importance of Turkey revisited, A Joint initiative of CEPS and the IISS, Turkey’s Strategic Future in ESF Working Paper No.13, May 2003, ISBN 92-9079-452-6

[8] See for a detiled research, Richard Whelan, Al-Qaedaism, The threat to Islam and The Threat to the World, Dublin, 2005

[9] F. Stephen Larrabee, Turkey as a US security partner, Rand Cooperation, 2008

[10] See President Bush’s June 29,2004 Istanbul Speech

[11] For an American view see, Joshua Walker, “Turkey’s Role in the Middle East” International Affairs Review 14.1 (2995) pp.119-136. For a critical Turkish view see, Hüseyin Bagci, Bayram Sinkaya,” The Greater Middle East Initiative and Turkey: The AKP’ Perspective”, in: Nimrod Goren and Amikam Nachmani (eds). The Importance of Being Euroean: Turkey, the EU and the Middle East , Jerusalem, 2007, pp.165-177

[12] See for some examples,Graham E. Fuller, The new Turkish Republic-Turkey as pivotal State in the Muslim World, Washington DC, 2007 and Phar Kim Beng, “Turkey’s potential as a soft power, Insight Turkey, Vol. 10. No.2, 2008, pp.21-41

[13] Hüseyin Bagci, ZEITGEIST, Global politics and Turkey, Orion Publications, Ankara,2008

[14] Before the NATO integration, the Slovak government declared its willingness to quickly increase the defense costs at the level of 2% of the GDP and then to increase the defense costs by 0,1% of the GDP annually. This obligation, however has not been kept. In the process of NATO integration negotiations (1999 – 2003), the defense costs almost reached those 2% (1, 9%) in 2003. Once Slovakia became NATO member in 2004, the percentage of the GDP allocated to defense has been steadily in decline and. In 2008, Slovakia has got the lowest defense budget (measured against the percentage of the GDP) not only in the history of Slovak statehood, but also in the history of Slovakia as a country (be it as part of Czechoslovakia or of other state formations).

Slovak defense budgets 1993 - 2008[15]

[16] CPG were de facto agreed before the Summit, on the NAC meeting in June 2006, but on the Riga summit they were adopted officially and published.

[17] P. van Ham, NATO and the Madonna Curve: why a new Strategic Concept is vital. “NATO Review”, March 2008, available at: (July 24, 2008)

[18] Application of general NATO financing principle - “cost lie where they fall” - in case of NRF in fact dissuades allies from engaging in these project due to the fact, that it leads to rather awkward situation, in which those, whose involvement is bigger than average, risk that in case of decision to use NRF components in operation they would have to pay the share of costs proportional to their involvement. So those, who are the most involved in NRF (have the biggest number off troops assigned), are the least interested in using this force in any kind of operation, but particularly in high intensity combat missions, for which NRF was created.

................
................

In order to avoid copyright disputes, this page is only a partial summary.

To fulfill the demand for quickly locating and searching documents.

It is intelligent file search solution for home and business.

Literature Lottery

To fulfill the demand for quickly locating and searching documents.

Related download

Related searches